Ще раз про життя...

Ще раз поширити серпень,
щоб усі знали – він вижив,
щоб усі знали – він лунко
йде по ланах і садках,
по переплетенню вулиць,
що як медовий вулик,
що в біді не поснули,
чують тривоги жах.
 
Ще раз поширити сонце,
що ласкаво між хмари
світлий промінчик встромляє,
наче спицю в клубок,
вже не таке, як у липні,
лагідно-ніжне і мляве,
щоби цвіт не охлянув,
щоб не забув про любов...

Ще раз поширити Свято,
в небі малюнки хмаринок,
ситу бджолу на жоржині,
ніч із букетом Стожар,
місто, що поряд з війною,
стрижиків сюрикени,
мирних дахів антени...
Протистояння межа...

*

Усупереч часу ховаєш його мальовничі сліди.
Малюєш вуста – як раніше, підводиш очі дівочі,
волосся сріблясте уже фарбувати не хочеш,
бо мов трава відростає, як мальва в степу без води...

Усупереч часу співаєш, мугикаєш щось із дитинства,
щось світле про сонце й матусю, про небо без літаків,
що так страшенно гуркочуть, а вічність таки швидкоплинна,
і щось про простір і землю, і про безбережність морів.

Усупереч часу народжуєш, щоб жили й підростали,
тебе замінили у чомусь, у чомусь – кращі були,
щоб діти в життя твоє стале своє протиріччя внесли,
щоб далі за тебе пішли... щоб медом життя не здавалось...