Догана Бога, знята з язика

Ступаючи на дозволи межі,
Гортаючи поезії чужі,
Замислююсь над долею героїв:
Кого любов штовхає за поля,
Від слів чиїх здригається земля —
Від слів, що їх у стовпчики накоїв
Поет... Чи то, як кажуть, божий дар? —
Та без чобіт письменний чоботар,
Одягнений у зношене ганчір'я,
Горить, допоки в дуб не встромлять цвях,
По шкірі кроїть, шиє по серцях,
З-під обрію збираючи сузір'я.
Чи так воно: безхмарна та легка
Догана Бога, знята з язика,
Вкарбована у досвід покоління;
Наснага, котра римою тече,
Під біль пера підставивши плече, —
Наруга людству грішному столітня?
Чи то талант, чи то небесна лють,
Коли під дих щомиті вірші б'ють,
Сльозою розбавляючи чорнила,
Спускаючи у темряву, на кшталт,
Де янгола муштрує біса ґвалт —
До рани, що від вчора гірко нила
За перші людством скоєні гріхи,
Затоплені по горло береги,
Розпечені садибу та діброву
Війною... Так! — Про це і той зашквар,
Про мрії молоді натомість свар
Улещує поет читальню знову.
Про особисте ніжну пісню ллє,
Завзято, часом, пише про своє
Захоплення красою тіл у рухах
В яскраві дні статевих насолод
У межах рік, у сні нейтральних вод,
Залишених суспільством у наругах.
І я пишу, рахуючи до ста,
Римую ніч, складаю до листа.
Годинник чортихається: "О п'ятій?!"
Морфей зриває день в календарі,
Знімає з мене чоботи старі.
...Й спимо удвох на совісті прим'ятій.


21 липня 2024р.