ждуть чогось...

Я – могилівчанин-чернівчанин-вінничанин невимовний!
Із подивом живу вві сні і наяву,
спостерігаю диво дивне загадкове,
- Чому я поки взагалі іще живу?!

Бо ж капають секунди на підлогу,
і стрімко по руці стікає час.
Тож вивалю з мішка на стіл свідомо
мої роки –  прожитий мій хомут-тягар.

Мов попіл, розсипається колишнє,
те що не втримав я і не вберіг,
під нігтями заляже чорне, зле, безживне,
немов зібрав я сажу на печі.

Та збережу я всі помилки та капкани,
що оминути не вдалось мені,
й нехай блукають думи-марева-тумани,
аби лиш розум був і віднайти земний барліг.

Щоб писаку - перлинний розсип!
Щоб обтесались грані у гріхах!
Але давно рука моя уже не слава Богу
й мої роки-кайдани висять на ногах.

Щоб крикнути й почути ехо? Страшно!
Бо мешкає у катакомбах дум моя душа.
Від клоунського сміху розум рвати?
Купити совість за мідяк? Бозна? Ні, це зола!

Бо вже зібрався мотлох у кишенях -
брехня, байдужість, заздрість, тупість, суєта.
Бо серце затихає, закриває порожнеча
й до неба сходить на обманах лиш бур'ян.

Мерзотне захотілося б відкинуть знову й знову,
немов листок шмаркатий у смітник-архів,
але трудяга-мозок все ж мені приносить
цеглинки-букви для нових рядків.

А скільки було тих чіпких, та безрозсудних?!
Усі до строку вже покликані вони...
І мимоволі починаєш думать думу,
- За що мені Господь подовжив дні?

Підвалів і пеньків, ям, вирв і поворотів
моя судьба-дорога сповнена така була,
що я – інсультник, одноногий, одноокий,
сто раз вже міг би впасти із сідла.

Не впав. Не спішивсь на етапі.
Одну підпірку маю, але сам іду,
й немов би загнаную шкапу,
веду книжкового Пегаса в поводу.

А совість все ж гризе незмінно,
і муляє щодня суєтне щось,
при думці, що, можливо, без упину,
десь Там від мене ждуть чогось...