Толя Сiмахiн

      Уже неодноразово я згадувала про наш барак у колишньому Проскурові (нині Хмельницький), в якому пройшли перші десять років мого життя на відповідній вулиці - Табірна 2. Пізніше я дізналася, що вся вулиця складалася із двох бараків паралельних - себто ще Табірна 1. Як і в кожному бараці, коридорна система. Маленькі кімнатки з обох боків. Лише через туберкульоз у тата - у нас була одна кімната та кухня.
       Я досі дивуюся, як , приміром, Панченки, через стіну - уживалися в одній кімнатці з трьома дітьми? Причому майже четвертину - займала піч, що топилася дровами та вугіллям?
       Але ближче до теми - про так звані "зручності". Дощатий туалет на дві кабінки був трохи осторонь, біля старих гаражів. Оскільки дощатий, то в стінках було просвердлено дірки для підглядання, в обох кабінках були відповідні малюнки та відповідні написи! Отож, щоб не натрапити на підглядання, треба пильнувати, чи обидві кабінки порожні - себто дверцята відкриті. Тоді бігти чимдуж та чим швидше спорожнятися. Так що у мене миттєва дефекація - по сьогодні! Уже, оселившись у свекрухи, де був мій перший туалет квартирний, я ніяк не розуміла, що там півгодини робив чоловік , взявши з собою газету чи журнал?
      В барачний туалет мій тато водив діда Терентія з бараку номер один. Дід через пухлину мозку - осліп. Всі тодішні сусіди та родичи діда - боялися і пухлини онко, та й гидували, звичайно! А тато - ще й голив Терентія, і обличчя, і голову.
      Моя перша початкова школа - розташовувалася на першому поверсі звичайного будинку для мешканців, двоповерхового. Ходити недалеко - за гаражі. Певно, тому батьки і віддали, аби поблизу? "Зручності" - були ті самі. Дощата на дві кабінки будівля. До всього - замикалися кабінки на гачки, які дітлахи на перервах чимдуж сіпали. Бо охочих багато, а кабінки лише дві! Тому дверцята щільно не приставали.
     В моєму класі навчався Толя Сімахін - хлопчик із ДЦП. За зростом - я була найнижча в класі. А Толя - ще на півголови нижчий. Тому обоє сиділи поруч на першій парті. Слід зазначити, що навіть взимку школярі бігли до "зручностей" не одягаючись, аби не гаяти дорогоцінний час перерви. От одного разу урок уже розпочався...взимку, а Толі поруч немає? Де він може бути? Лише в туалеті? І значить - щось з ним трапилося?
     Схопилася я з місця - і чимдуж в туалет вуличний. Одна кабінка зачинена. Значить - він точно там! Підбігла і спитала. Толя послизнувся, бо дірка вся в заледенілих кучах спорожнень - і впав в неї. Тримався з останніх сил за краєчки.
Я знайшла першу-ліпшу палку, щоб підчепити гачка та відкрити кабінку. І це мені , нарешті, вдалося! Толя тоді, як більшість хлопчаків, ходив у бобочці та вельветових штанцях на помочах. З одного боку - він встиг ті помочі застібнути. Тож штанці лишилися при ньому.
      Витягла я однокласника. Забігли попередньо до умивальника. А потім - до класу. Вчителька жодним словом не промовилася. І ми зайняли свої місця за партою. В цій школі - я провчилася лише два роки. Подальшої долі мого врятованого - не знаю. Але обидва роки він був під моєю опікою - ніхто не наважувався дражнити його через хворобу. Думаю, роздивляючись випускну фотографію першого класу, він довго згадував з теплотою свою сусідку по парті.

на фото - фрагмент випуску першого класу початкової школи 25 в м. Проскурові. Перший ряд зліва направо - Толя Сімахін, авторка, вчителька Олександра Володимирівна Трохимова