Дзига

Я збанкрутіла... Не грошима - вірою:
Зосталася з думками сам на сам,
Бо фарбою малюю тільки сірою -
Під стать чиїмось вранішнім сльозам.
Зневірилась, бо линуть рими зливами,
Плакучі здоганяючи дощі.
Надовго стаючи, либонь, вразливими
Дешевшають і спогади душі
Про райдуги з минулого недавнього
Та іграшок дитячих білий плюш;
Про влучення дощу передостаннього
В обійми переповнених калюж.
То - спогади... Наразі грізні велетні
Витоптують липневий сухостій.
Врожаї у млинах лежать не мелені
І мрії відправляють у простій.
Бо це - війна..., і дзиґа не награлася
Ні вчора, ні сьогодні, ні торік,
Ховаючись у хаосі та галасі,
Пасеться на монетному дворі
Й надалі багатіє, бо не хрещена,
На мапі запланованих забав,
Збагачена на полум’ї, - воєнщина.
...Та від такого статку, Боже, збав
І дай мені кредит на чисті повені.
Чи лячно на подвір'ї? - Лячно, так.
Бо очі у доньки моїй стурбовані
Та темна течія вкриває дах.
Бо голуби Землі зробились сивими
У дурістю розв'язанній війні.
Бо чорнозем не хвалиться озимими.
А втім, насправді, лячно і мені,
Тому що на кордоні страшно братові
Та бачене дається у знаки.
Бо ріки не блакитні, а гранатові.
Та з півдня не вертаються шпаки.
Бо Світ, що йде до дна ходою тихою,
Що рідко вторить божим голосам,
Що десь вальсує знов з тією дзиґою,
Край прірви залишиться сам на сам...

10 липня 2024р.