А може все ж таки кохаеш?

– А може все ж таки кохаєш? – вона запитує, а очі сміються і начебто знають все, і навіть якщо я все це їй розкажу, вона буде чути більше й точніше цього.

Сховаю погляд, прошепочу: не знаю, як можна знати, коли ще не стався час...
Вона почує: боюся помилок, втрати, і ще страшніше необережно ранити.

Скажу: з ним тепло і відчуваю спокій. Вона буде знати: в душі моїй вже тремтять птахи, феєрверки, зірки, веселка, літо, і я завмираю, почувши його слова.

Та я скажу: це всполох лише емоцій, вони розтануть, ще протверезю я. В очах її відображення знайде вічність, яку мені з ним хочеться обирать.

І з цим мені не залишиться, що сказати, лише чекати, слухать його слова, і все ж таки мріяти – ближче би та в обійми, щоб не існувала відстань, не йшов час.

І відчувати полум'я разом з ніжністю, й хотіти плакати з всіх оцих почуттів, але лише голос його став причиною усмішці,  і щастя в грудях квітне від його слів.

Відчувши все це, і як мені слід вже діяти? Та бути би ближче, в очах тонути твоїх...
Торкаючись тебе долонями лагідно-ніжними, наче разтанешь, в себе я все ж запитую
– А може, кохаю? –
І б'ється серденько,
Але я не знаю відповідь.

05.07.2024