Ламар Вiйна Война

„ВОЙНА” („ВІЙНА”)
Лалю Маринов Пончев/ Ламар (1898-1974 г.)
                Болгарские поэты
                Експресионизъм / Экспрессионизм / Експресіонізм
                Перевод: Надежда Миськив


Ламар
ВОЙНА

Ти точиш ножове и готвиш сухари,
о, народ! О, човечество!
Несъблечени
спят старите генерали;
ден и нощ арсеналите
цвилят –
жадни кобили –
ден и нощ –
колко дим над комините!
Колко вик! – Да бъдем свободни!
Да живее мирът на народите!
Как славно се ний бихме!
Бризентно време!
Та смърт ли бе то
или поема?

…Те вървяха нагоре безволни,
по леглото на тъмна река,
и с кроткия поглед на вола
отпущаха слаба ръка.

На гърба им надути и страшни,
като мечки през дъжд и мъгла,
платнища и раници прашни
надигаха сиви тела.

По пътя тъй много крещяха
колелета, главини и спици,
додето на върха се спряха
и заеха позиция.

…– Какви сме ние чудовища –
човекомаймуни! –
ядем кал и на саза
опъваме струна.

Ушите си чистим с нокти;
в огъня хвърляме жълъд
и вардим – вторачени котки –
на покрив за гълъби.

Та глад ли света ще събори? –
И под сняг жито се ражда!
Ще имаме месо от хора –
за глад – и кръв за жажда…

Сега сушете цървулите
и спете спокойно в платнищата;
студеният вятър ще брули
и ще раздухва огнището.

–Ти там що хъркаш,
врачувай в огъня с клечка!
Жена ти през село ще хвърка,
да кацне като юрдечка.

– Ех, празни приказки брътвиш!...
Кацнал комарят на рог…
Утре – я живи, я мъртви…
Спете! Добър е бог!

…Ти жив ли си, господи?! –
Мъжете с пълни бъклици
тръгнаха на гости
към пъкъла!

Нивята обраснаха с троскот;
жените бият бедра
и кравите с пълни бозки
реват за ведра.

Бабите слагат пред попа
за помен петак и жито;
Свети дух ще похлопа
и ще им вземе душите.

Няма кой гроб да изрине
и на въглен да тури тамян…
Децата с празните крини
играят на барабан…

Ти жив ли си, господи?
мъжете с пълни бъклици
заминаха на гости
в пъкъла!

Те ще се върнат тъй злобни,
без любов и без слава,
и ще бият жените в утробите
заченали от лукаваго…


Ламар
ВІЙНА (перевод с болгарского языка на украинский язык: Надежда Миськив)

Ти гостриш ножі і сушиш сухарі.
О, народе! О, людство!
Одягнені,
сплять старі генерали;
день і ніч арсенали
іржуть –
спраглі кобили –
день і ніч –
Скільки диму над димарями!
Скільки галасу! – будьмо вільними!
Хай живе мир народів!
Як славетно ми бились!
Брезентовий час!
Та це смерть була
чи поема?

…Вони йшли на гору безвольні
вздовж темного русла ріки,
із лагідним поглядом звіра
рука їх шукала руки.

На спинах – тяжкі і страшні
вантажі вкривала імла.
Плащі їхні й ранці брудні
гнули сірі тіла.

Дорогою галасували
колеса, осі і спиці,
допоки вгорі зупинились,
зайнявши свої позиції.

…– Які ж ми потвори –
мавполюдська комуна! –
їмо болото, в фальшиві акорди
натягуємо спущені струни.

Вуха свої чистимо нігтями,
у вогонь жбурляємо жолудь.
І стежимо – як витріщені коти –
за голубами довкола.

Чи голод здолає наш вік?
Під снігом пшениця вже родить.
А м’ясо нам дасть чоловік,
i кров людську пити – не шкодить!..

Сушіть постоли-бо свої,
в полотнищах спіть собі мирно.
Холодні вітрища черстві
роздмухують пломінь сумирно.

– Егей, ти чого так хропеш –
знахарством займися, ось палка…
Ти вже – ні-ні – не втечеш –
Ось жінка присіла на балці.

Пусті-бо балачки твої –
комарик розлігся за рогом…
А завтра – ми мертві, живі?
Ви спіть собі, з добрим вас Богом.

…Живий ти ще, Боже? Дзвони.
Ось люди, баклагами повні.
І рушили в гості вони,
до пекла прямують, безмовні!

Стоять коло стада ковші,
хустки пломеніють на вітрі.
І вим’я розперті корів –
ревуть вони страшно на відра!

Жінки десь кладуть пред отцем
за спомин п’ятак і пшеницю.
І моляться перед Творцем –
візьме він і їх у каплицю…

Кому-бо підняти той гріб,
Долити водиці у дзбан?
А діти у діжу пусту
Виляскують, мов в барабан.

Живий ти ще, Боже? Дзвони.
Ось люди, баклагами повні.
І рушили в гості вони,
до пекла прямують, безмовні!

І, злісні, вертають-таки,
без слави прийміть біснуватих,
щоб бити вагітних, слабких,
дияволом дико зачатих…