Шлях...

         "Ми всі мрійники.
         Але я мрію не
         носитися   
         по простору подібно
         до мильної кульки, а    
         черпати з нього все,
         що може бути      
         корисним".
           Стругацькі
      "Країна багряних хмар".

    Кожна історія має низку подій, які поступово складаються  у єдину картину.
Таку історію має і моя сповідь. Історію, довжиною у все моє життя, в часі, де запитання стали огрядним покажчиком на шляху пошуку правди.
  Ти хочеш про щось дізнатися і шукаєш відповіді. Вони не містяться  одному просторі інформації. Вони ховаються за безліччю слів, думок, висновків… І ти починаєш потроху розуміти, що відповіді на твої запитання на які ти очікувала натрапити, заховані глибоко у ґрунті інформаційного простору наче невеличкі діаманти знань, які не лежать на поверхні. І ти шукаєш… Шукаєш багато років…
   Спочатку там, де тобі обіцяли знання, що пояснють все. Все, що відбувається з тобою у житті. Обіцяли… Та насправді пішло багато років та витрат на те, щоб ще більш заплутатись та зрозуміти єдине:"Я нічого не розумію з того, що мені пропонують взяти до уваги." Більш того, ти втрачаєш віру у себе, бо навчання не дає змогу застосувати їх у житті. І ти маєш якусь «валізу», заповнену зошитами, блокнотами в яких безліч графіків, цифр, технік та просто чиїхось думок, які тобі допомогли зрозуміти про згаяний час та потрачені ресурси. Валізу, що поклала у дальній кут своєї розумової комірчини за ненадібністю.

    І продовжуєш наполегливо шукати те, що допоможе  зрозуміти багато речей про людину та всесвіт. Та поєднанні їх у світі, в якому прагнеш знайти відповіді на питання:"Хто я є насправді."

  Не зупиняєшся та шукаєш далі…
  І потрапляєш у інший напрямок розвитку своєї свідомості. Так починаєш збирати  нову валізу інформації в надії, що це якраз і є те, чого ти прагнула. Й в коморі свідомості з’являється ще одна валіза… Добре, що міста вистачає.
   Але час…
   Час так швидко спливає…
Це найцінніший ресурс витрачається на пошуки. І ти стаєш пошуковцем істини у чужих думках… І не знаходиш. Бо на запитання "Чому?”  відповідь не дають. 
    І тоді ти свідомо замислюєшся, збираєшся з думками…  Потім робиш не втішні для себе висновки про те, що якщо так підуть справи і далі, то можливо, відповідь знайдеться лише у тому разі, якщо я проживу ще років 300. 
     І тоді вирішуєш вийти на самостійний шлях пошуку, дослідження  та аналізу інформації. Та почати вивчати саму людину! Не всесвіт, в якому живе людина,  а саме людину!
    Бо за весь час набуття знань у різних "школах" та "академіях" , з різних книг та інших джерел інформації, я зрозуміла лише одну річ: ми нічого не знаємо про самих себе. 
     Ми не знаємо головного про себе: своїх можливостей, своїх ресурсів, своєї досконалості, своєї унікальності! І поки ми не будемо мати справжні знання про себе, доти людям замість діамантів інформації будуть надавати у користування «ограноване скло», що також блищить на сонці, але не є справжнім інформаційним скарбом.         
   Це і стало головним задумом, з чого почався мій шлях розуміння важливості мати знання про людину в першу чергу.