Исповедь

В.Кондратенко-Процун
   Сповідаюсь
Я поспішаю жить - лишилось часу мало,
А на полицях справ залежанки лежать.
І все, як і завжди: чогось не вистачало -
Роки немилосердно усе хутчіш біжать.
Грузька була дорога: ями і вибоїни,
І не таким явився щасливим результат.
Як в корабля, у серці залатана пробоїна.
Чи ж варто озиратись на здійснене назад?
Чи прожила я чесно? -Усякого бувало,
Бо люди - то не ангели. Це - люди - не святі.
І від щасливих днів - кружало, де лежало;
Збирать тепер каміння прийдеться у житті.
У дні нестерпних втрат я за одним жалкую,
(Від того ще гостріш душа моя болить.)
Чи чесно я долала стезю свою крутую?
Людей чом не навчила по-совісті я жить?
Який із мене Вчитель? У Всесвіті- комашка,
Росинка чи стеблинка у полум'ї заграв.
Крізь хащі пробиратись до світла, ой, як важко!
Та задля чогось Бог мене на землю цю прислав.
Я - грішниця велика, і перед Богом каюсь.
Життя - кіна не кадри, його не повторить.
І знову, як і вкотре, гріхом я обпікаюсь,
І знову, як і вкотре, душа моя горить.
***
Я жить спешу - осталось мне так мало.
А на полках дел, залежи лежат.
И всё, как и всегда: чего-то не хватало
Года не милосердно всё быстрей бегут.
Трудна была дорога: ямы и выбоины,
И не таким, как надо, явился результат.
Как кораблю на сердце залатана пробоина.
А стоит ли глядеть на прошлое назад?
Или жила я честно? Да всякое там было,
Ведь люди - не святые, не ангелы они.
И от счастливых дней -где было. там и сплыло;
И собирать все камни придёться только мне.
И в дни ужасных трат я за одним жалею,
(От этого сильней душа моя болит)
Как честно я прошла стезю мою крутую?
Людей не научила по совести я жить?
Какой же я Учитель? В пространстве я букашка,
Росинка иль травинка в пламени зари.
Чрез тернии пробираться к свету ой как трудно!
Но для чего-то Бог и землю сотворил.
Я - грешница большая, и перед Богом каюсь.
Жизнь не кино и кадры, его не повторит.
И вновь, в который раз, грехом я обжигаюсь,
И снова, как и прежде, душа моя горит.