Чавдар Мутафов Зелений кiнь Зеленият кон

„ЗЕЛЕНИЯТ КОН“ („ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ”)
Чавдар Петров Мутафов (1889-1954 г.)
                Болгарские поэты
                Сюрреализъм / Сюрреализм / Сюрреалізм
                Перевод: Остап Сливинськи


Чавдар Мутафов
ЗЕЛЕНИЯТ КОН
                „Дайте ми теле с две глави, зелен кон!“
                Ал. Балабанов

Той е винаги такъв за далтонистите, но от това те много нещо не научават. Защото за тях той не може да бъде друг. Но те биха протестирали всеки път, ако по някаква случайност зрението им би станало нормално – или пък конят променяше боята си. Тогава те биха осъдили всички закони на светлината и по тоя повод биха получили тепърва скука. А от скука те биха протестирали още веднъж. И това – три пъти.
За щастие обаче конят е зелен не само за далтонистите. Той т р я б в а да бъде зелен всеки път, когато пасе червена трева под жълто небе. Така той става елемент на една условност, в която, веднъж включен, е вече длъжен да се подчинява на властта, която го обединява с и през всичко останало: той става необходим – за нас и за изкуството – и под знака на една по-висша категоричност той престава да бъде ч у д о: защото се разбира сам по себе си. Тогава, вместо да бъде погрешен резултат на едно з р е н и е, той постига закономерността на едно в ъ з р е н и е. А това последното носи едно име: стил.
Стилът не зависи от зелената боя на коня, защото стои над всички коне. Той не ни учи да виждаме – ние се учим да го прозираме. Защото, вместо робството на цветната слепота, той носи в себе си свободата на прозирането; всеки път другояче. Ала зад тази свобода на избора стои самото избрано; а то гласи: само така.
…Зеленият кон, съвсем трогнат от толкова внимание, става внезапно червен.


Чавдар Мутафов
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ (перевод с болгарского языка на украинский язык: Остап Сливинськи)
                „Дайте мені двоголове теля, зеленого коня!“
                А. Балабанов

Дальтонікам він завжди таким і здається, але користі їм з того мало. Для них він не може бути інакшим. І вони протестували б щоразу, коли раптом їхній зір став би нормальним – тобто якби кінь змінив свою барву. Тоді вони засудили б усі закони світла – і почали б страждати від нудьги. А з нудьги протестували б знову. І так – тричі.
Проте, на щастя, кінь зелений не лише для дальтоніків. Він м у с и т ь бути зеленим щоразу, коли скубе червону траву під жовтим небом. Так він стає елементом умовності, у межах якої мусить підкорятися силі, що об’єднує його з усім решта (і за посередництва всього решта): він стає необхідним – нам і мистецтву – і під знаком цієї вищої необхідності перестає бути д и в о м: він стає самоочевидним. Тоді, замість бути результатом помилки з о р у, він осягає закономірність б а ч е н н я. А останнє має назву: стиль.
Стиль не залежить від зеленого забарвлення коня, бо є вищим за всіх коней. Він не вчить нас бачити – ми вчимося зріти його. Адже він містить у собі не рабство кольорової сліпоти, а свободу бачення: щоразу поіншому. Однак за цією свободою вибору стоїть уже вибране; а воно каже: тільки так.
…Зелений кінь, зворушений надміром уваги, зненацька стає червоним.