Степ...

В крапку одну збігається в обрії все:
стигла трава, жорстка, в остюках,
сонячне світло між хмар, плин примар,
жук-скарабей, що кульку сенсу несе.

Пісня бринить десь ген-ген угорі,
вітер гарячий, чи гаряче обійма,
вітер несе, розповсюджує запах і смак,
десь позаду лишився щербатий поріг.
Степ...

*

Десь позаду лишилося все:
юність, весна, війна.
В стиглому літі усе мина,
наче примарний сель.
Плине хвилями ковила,
дзвінко сюрчить буття,
день і вічність без вороття.
Є – не значить – була.

Є – це значить – іще болить,
те, що турбує усіх,
що викликає сльози і сміх,
чистих чуттів приплив.
Є – це жайвір десь угорі
пісню дарує всім.
Є – сивіючий плин часів,
Шлях Чумацький зорить.

Є – коли ще живі слова
про вірність і про любов.
Коли не застиг соляним стовпом
І сили зовсім нема.
Є – це степ моєї землі –
аж до неба навкруг,
тут дуже обмаль дерев, яруг.
Коники та джмелі...

*

Степ – це кінь, як вітер,
що аж летить.
Дзвінко виспівує ритм
гучна земля.
Степ – то Дніпро на обрії –
синь, блакить.
Стрічкою неба ллє
життя на поля.

Степ – то мушва набридлива –
п'є твій піт.
Степ – то вода в колодязі –
шмат небес.
Степ – то задушливий вітер
без тіні, без
якогось притулку, прихистку...

Лише яри і кручі схиляються
до води,
посміхи чайок сягають
з Дніпра сюди,
блиском примарним марева,
як слюди,
що проти сонця сяє,
мов оксамит,
бо берег Дніпра, то скелі –
гострий граніт.

Степ – то жага, засмага
яку не змить,
то зморшки від сонця
на усмішках втоми облич.
Степ, то біла хустина
торкається щік і скронь.
Спрацьованість сильних,
темних від світла долонь.