До Наталi

             Pourquoi craindrais-je de le dire?
             C'est Margot qui fixe mon go;t.

Ба! й мені дізнатись сталось,
Що за птах є Купідон;
Серце пристрасне зірвалось
І потрапило в полон!
І закривсь щастя вівтар,
Як не знав чуттів тягар,
Як живав й скрізь поспівав
У театрах та на балах,
На гулянках, чи вокзалах,
Мов зефір легкий, літав;
Сміючись на зло Амуру
Я писав карикатуру
На усю жіночу стать.
Та даремно я сміявся,
Врешті решт і сам попався,
Сам, на жаль! Мізки горять.
Посміх, вільність-все під лавку,
Я з Катонів у відставку,
І тепер я – Селадон!
Файної, тож, жриці  Талії
Бачив скарб принад Наталії,
І вже в серці - Купідон!

Так, Наталя! Зізнаюся,
Ти взяла мене в полон,
Це уперше, тож печуся,
Скарб жіночий зве гормон.
Увесь день, як не верчуся,
Образ твій в душі шкребе;
Ніч прийде-й лише тебе
Бачу я усю у сні,
Бачу в легкому вбранні,
Наче мила вже зі мною;
Боязкий, солодкий подих,
Білі груди сліплять сходу,
Сніг затьмивши білизною.
І напіввідкриті очі,
І безмовний морок ночі-
В захват дух призводять мій!..
Я один в альтанці з нею,
Бачу…цілісну лілею.
Я трясусь, томлюся, млію…
Просинаюсь… у тисках,
Хоча сам самітній в ліжку,
Я зітхаю тишком нишком,
Сон злітає на крилах.
Пристрасть хвиль чумної сприті-
Я все слабшаю щомиті.
Розум тягнеться до вражень,
До яких?.. Ось тут як раз,
Визнайте, ніхто із нас
Дамам вголос те не скаже.
А вже ж й так, і сяк розмаже.
Я по-свійськи тут міркую.

Так, коханці всі бажають
Те, чого самі не знають;
Оцій рисі й я дивуюсь!
Загорнувшись балахоном
В хвацькій шапці навскоси
Я бажав би Філімоном
До вечірньої роси
Попід Ані ніжну руку
Осягти любові муку,
Їй мовляв: вона моя!
Я бажав, щоб, як Назора,
Намагалася мене
Звати поглядом прозорим.
Чи старим Опікуном
Миловидної Розіни,
Сивим пасинком  незмінним
В епанчі і з перукою
Геть зухвалою рукою
Білосніжні, повні груди
Я хотів би… та ногою
Не сягнуть моря усюди,
І, хоч встряв по самі вуха,
Втім, розлука повитуха
Відтяла усі надії.

Втім, Наталя! Ти не знаєш,
Хто твій ніжний Селадон,
Розуміння ще не маєш,
Чом не сміє він (pardon)
Й сподіватися?-Наталя!
Слухай- ось сповідь моя:

Не володар я Сераля,
Не арап, не турок я.
Та за чемного китайця,
Грубого американця
Не сприйняти й за взірця,
Не угледіть й німчурою
З ковпаком прям на волоссі,
Кухоль пива в руці й зброю,
І кільце корсара в носі.
Не вбачай кавалергарда
В касці, з довгим палашем,
Не сприймаю алебарду,
Не боєць й не аташе.
І не рве в душі міхи
За Адамові гріхи.

-Хто ж ти, говоруне вчений?-
Глянь на стіни височенні,
Де безмовності вінець,
Глянь на вікон грат принади,
Де запалені лампади…
Знай, Наталю! Я – чернець!

P.S. Пушкін О.С.