Скло

Мабуть, це сталось тоді, у дитинстві, коли я раптово зрозумів – світ є крихкий, він є швидкоплинний,
Іноді достатньо одного поштовху: розіб’ється, і ніхто, повір мені, ніхто у цьому не винний.
І разом з цим усвідомленням усе затремтіло, тріснуло, розлетілось на друзки, один кавалок потрапив мені в око,
Було зовсім не боляче, він спокійно там залишався, поки я грав у футбол, поки робив уроки.
Та згодом я почав говорити про речі, які бачив крізь скло, вони не розуміли, вони насуплювали брови,
І ніхто, повір мені, ніхто не бачив у моїх ранкових сльозах сліди крові.
Втім, це не завадило мені закінчити школу, ВИШ, влаштуватись на роботу, не завадило щось полюбити,
Скло в оці – це вам не скляне око, не палац зі скла, в якому дехто повинен задля розваги інших жити.
Та, якщо можете, згадуйте час від часу тих, хто живе з крижаним поглядом, зі сльозами з домішками крові,
Тих, хто каже незрозумілі речі, з болем у серці, насуплюючи брові.