ми колись були птахами...

І ми колись були птахами,
Крилами обіймали небо,
До сонця майже діставали
На волі, досить було хліба.

Купались в сонячних проміннях
І пили воду дощову.
А в серці, повним розумінням,
Любов і радість досхочу.

Красу навкруги надзвичайну
Без краю до душі вбирали.
І без кордонів мирно, стайно
По всьому світу ми літали.

Та тісно стало нам у небі -
Один одному заважали.
В душі і серці камінь ніби,
Нас до землі тягнув в печалі.

Цей камінь - заздрість і амбіції,
Образи, що в душі копили.
І попри звичаї, традиції,
Робили відстань, що є сили.

І люди, що ворогували
Всі опинились на землі...
А в небі знов збирались в стаї
Качки, лелеки, журавлі...

А на землі тайга, пустеля,
Десь квіти, океан вирує.
Лише… обличчя невеселі
Людей, що досі ворогують,

Не помічаючи миттєвостей
Важливих у своїм житті.
Душею поглинають в бідності,
Не чують співів солов'їв.
 
ЦУ справах  нудних чахнуть днями,
В полоні створених кайданів.
А в мріях  хочуть стать птахами,
Щоб хмар торкатися крилами...