щоночi

Ритм уповільнився, карабінери вночі
римську горілку куштують, регочуть сміливо.
Хтось постраждає? Які ж то страждання? Чиї?
Може того, хто записує справа наліво
слово Христово дві тисячі років тому?
Ні, сьогодення, і Рим виглядає інакше -
тихо, тож червень затримує трохи пітьму,
наше минуле, здається, не зовсім і наше.
Хліб на столі не черствіє, не кисне вино
в срібному келиху - це для Пілата окремо.
Завтра розп'яття, йому не до серця воно,
сморід горілки в покої пливе як трирема.
Зовні автівки сигналять, ше й спека така
що не заснути, до того ж - докори сумління
крають і серце, і душу, бо вб'ють жебрака,
потім у жалобі люди впадуть на коліна,
як то бувало в минулому... Нашому, ні?
Що там написано справа наліво Матфієм?
Як же сьогодні римується важко мені,
як же розплющитись хочеться стомленим віям.
Тільки не можу повільно читати листи -
аркуш папіру зостався в історії білим...
Господи, Господи, як не соромишся Ти,
мертві сторінки завжди покриваються пилом.
Віра? Надія? Та звідки... Любов? Звідкіля?
Червень прийшов, на хресті пошматоване тіло
міста розп'ятого, скиглить і стогне земля.
Що тут казати... Пілатові сильно кортіло.
Що белькотіти, римуючи смерть і життя
вдень і вночі - сьогодення минулого тяжче,
Хто б закохався в минуле, та тільки не я,
кажеш - існує різниця? Різниці не бачу.
Все уповільнилось - варта навколо хреста
п'є і гуляє, Пілатова спрага невтомна,
знов розпинають невпинно людей і міста,
літери можна складати зі скла і бетона,
та не пишу, бо бракує сьогоднішіх рим,
тільки з минулого рима, як бісові очі,
знову надходить - і сниться розбещений Рим,
той, де Христа розпинають у червні щоночі.