8 строф

вісім строф
Біль був тривким, а сон тривалим. В одрину правилась постіль,
застелена в;їдливим жалем, що тіпав душу звідусіль.
Мотались дні, а ніч висіла над головами плугарів,
І від безвиході знесила морила землю без дощів.
Грозився схід своїм осотом. Втім має пругу навіть щем.
Так, здобрений кривавим потом, чекав насіння чорнозем.
Любаска ницого неварта. Перун не вирине.  Колись
Накаже Києву Оранта: - Проснись від зашморгу, проснись !
Світів чимало є, чимало і мов, і різних голосів,
що над ланами пролунало, лише один - у журавлів.
Зоря вечірня і ранкова межує посвіту і тьму.
Стинає і злучає - мова, і множить навіть однину.
Нема спасіння від загуби, коли знедолене мовчить.
Бояться слова душогуби, напучують крізь зуби - цить !
За вдихом крок, за кроком слово. Зі всіх омріяних вигод -
найперша мати рідну мову, а там - людину і народ !
На варті поступу - різниця, відмінність тон не зіпсує.
Коли всі однорідні лиця - не відрізнити де своє.
Одноманітні лише слуги у передвиборчій брехні.
Від лицемір;я до наруги - всього пів крока по землі.
Коли вітрил вітрів не менше - не затаїтись островам.
Прямуй коня за обрій, вершень, услід хмаринам-втікачам.
До тіла ближче всіх тільняшка - лови натхнення, кутюр;є !
Така, як всі, строката пташка, втім, навіть в хорі соло є.
Співають в полі хлібороби серпів мелодію без слів.
Лиш подивіться на суглоби - покручені з усіх боків.
Втім, скільки ніжності в долонях, втім скільки доброго в очах,
як руки приголублять доню на швидкоплинних вечорах.
Якої шкоди завдавали ці руки, очі татарві ?
І доня - бранниця навали і сам знекровлений у рві.
Згоріла церква дерев;яна, найнестерпимим із багать.
Лиш та земля обітована, де кості пращурів лежать.
Лети, стріла, тривай погоня. Годину пам;ять спобігай.
Який їздець - такий комоня. Котить без кореня курай.
Дороговказ життю - кургани. Над ними кам;яні хрести.
Над ними місяць лихоманний люби не може досягти.
Любов до господа на небі ? Не зокрема, а взагалі,
Коли він  - в серці, він - в потребі щасливим бути на землі ?
Господь живе в очах Марії у волошковому вбранні,
І від зневіри шаленіє і гоїть душу в кожнім сні.
Не має пам'яті дитинство, лиш неба дбалого блакить
і мамине шитво барвисте і діда сміх, що все простить,
і сум і радість від пізнання, який непізнаний цей світ,
і пісня жайворона рання і чорнобривців пізній квіт.
Немає більше святогудства від споминання відректись.
Онука-покидь Боголюбський дідизну палить сміючись.
Гарячий попіл з жаром - присок. Так закипає тільки кров.
Так починається з колисок до пам'ятi дитинства зов.
Жада з;їдає справедливість. Така фудулія вождя.
Як недоладна тонкошкірість, коли пронизлива брехня.
Пройдуть і зливи і посухи, впаде і вигасне імла.
Волайте дужче, вбогодухі, за безкорисність джерела.
Із соломини капелюхи - немовби сонячне вбрання -
не захистять від завірюхи зумисно, лише навмання.
Де гідність є, там є і милість, без упередження умов.
Де є умови - там безсилість життя покласти за любов.
Рахує шляхетно вагадло - направо, наліво, тік-так,
немовби бажає принадно не переступити ніяк.
Втім, кожні ступи мають ціни, найвищі - у кроків назад:
полон, святотатство, руїни і кривоприсяжний уклад.
Було так, єси так, так буде - віддавна, навіки-віків -
тоді одкровення прибуде, як власних не знайдеш слідів.
Марічка збере нечуйвітер - на Трійцю - вплете до вінка,
і пустить гуляти по світу, чи буде дорога легка ?
(рядки з поеми "Злива")