Як дихання херувима

Пристрасть буває мов дихання херувима.
Не зупинити і стогонами твоїми.
Крихітко, будеш у шоці не раз, не двічі,
Доки повіриш, що ніжність ця чоловіча.

Не залишу нецілованою ніде я.
Пігмаліон я, а ти моя Галатея.
Випишу груди і стегон грайливий контур.
Так Леонардо писав би нагу Джоконду.

Боже, яка ти духмяна і соковита!
Знаю віднині де рай, але шлях не видам.
Щоб лиш мені куштувати це довелося.
Хочеш – кричи, відривай мене за волосся.

Ніжності годі, вже інші у нас манери.
Що за недоумок вжив би про нас «партнери»?
Кожен бажає в цю мить ініціативи.
Як в тобі гаряче, солодко як на диво.

Я розчиняюсь в кипучому оксамиті.
Я у тобі – і століття триваюсь миті.
Наче у вирі із бархату і амброзій.
Все це кипить… Як про тебе писати в прозі?

Наче покірністю й тілом обволокла ти
Волю мою – але ось вона, мить розплати.
Хижою стала - від пристасті озвіріла.
Пестиш в собі, але зовні терзаєш тіло.

Голод подвійний...  До крові та насолоди.
Дивно тепер навіть трохи – ну як могло те
Дике хижацтво ховатись у справжній леді?
Щоб собі волю знайти в нашім тет-а-теті.

Хоч на шматки розірви – я лишень міцніше
Стисну обійми до жалісних криків «Міша…».
Тіло тремтить, а свідомості дам злетіти.
Як опритомнієш – будемо знов як діти.

Без тої страсті, що нерви від неї рвуться.
Ти відчуваєш у пестошах дежавю це?
Знову грайливі, нагі, сором десь подівся.
Ми повернулись в Едем скрізь епохи ті всі.