Незабываемое

   Н. Бидненко
Незабуте
Висихає душа, мов осінній листок,
Без твоєї несмілої ласки,
Без дощу теплих слів - їм уже вийшов строк
В срібних нотах осінньої казки.
Це я, мабуть, сама в думці склала її,
Фарбувала в смарагдове осінь.
Крізь безсоння й жагу "Гей, ви де, солов'ї?"
Все гукала знесилено в простір.
Не збулося. Не вийшло. Розвіявся міф -
Вже не видно тебе і не чути...
Висихає душа, та у ній, як на гріх,
Ти лишився навік - незабутий.
А у небі пустім - журавлині клини,
Піднімається зграя все вище.
І лунає над світом прощальне "курли",
Ніби стелиться плач кладовищем.
Там хрести на могилках, рядами хрести...
Ми своїми ідемо шляхами...
Ти хоч пам'яттю, Доле, прошу: відпусти
В незабуте, що втрачене нами.
***
Высыхает душа, как осенний листок,
Без твоей несмелой ласки,
Без дождя теплых слов - им уже  вышел срок
В серебряных нотах осенней сказки.
Это я, как всегда, сочинила её,
И раскрасила в изумрудный осень.
Сквозь бессонницу, жажду "Гей, вы где соловьи?"
Всё кричала без силы в простор.
Не сбылось. Не вышло. Развеялся миф -
Уж не видно тебя и не слышно...
Высыхает душа, а у неё, как на грех,
Ты остался навек - не забытый.
А в небе пустом журавлиный клин,
Поднимается стая всё выше.
И несётся над миром прощанья "курлы",
Вроде стелиться плачь над кладбищем.
Там кресты на могилках, рядами кресты...
Мы своими шагаем путями...
Ты хоть память, судьба, мою отпусти
В прошлое, что потеряно нами.