Анчар

В пустелі чахлій та скупій,
Де стерли межі вічність й миті,
Анчар, як грізний вартовий,
Стоїть-один на всьому світі.

Природа з антихмарочок
Його в час гніву породила,
І зелень мертву гілочок,
Й коріння конче отруїла.

Отрута крапле крізь кору
Від спеки вдень сльозою злою
І застига в нічну пору
Напівпрозорою смолою.

І птах до нього не летить,
І тигр не йде: ледь вихор чорний
На древо смерті налетить
Й одразу мчить уже потворний.

І якщо хмара окропить
Спонтанно листя те дрімуче,
То вже з гілок його біжить
Отруйний дощ в пісок горючий.

Та чоловіка чоловік
По трунок, мов раба, відправив
І той покірливе побіг
Й отруту з надлишком доставив.

Приніс він вбивчу ту смолу
Й гілки з зів’ялими листами,
А по змарнілому чолу
Піт тік холодними струмками.

Приніс-й послабшав, й зліг
Під арку куреня на лики,
І вмер нещасний біля ніг
Непереможного владики.

А цар тим часом пропитав
Стріли отрутою і з вежі
З ними загибель надіслав
До всіх сусідів в чужі межі.

P.S.Пушкін О.С.