Слiпе серце

Непритомний ворожий солдат помирав при дорозі:
Ні дихнути, ні очі підвести, ні вмерти не в змозі.
Тільки Богові міг надсилати уклін молитвами,
Щоб назад повернутися цілим: у хату, до мами,
До бешкетників-друзів, студентів, родинного кола
Від окопів, з яких повернутись не зможу ніколи;
До обіднього столу, обіймів коханої Віки,
Від якої ніде не поїду тепер і навіки;
Та до річки, що взимку виблискує сяйвом кришталю,
До життя... - міркував пехотинець, поранений сталлю.
Від страшенного відчаю духу тремтіли долоні.
...Та невдовзі отямився хутко у вражім полоні.
Озирнувся - ніхто навкруги не біжить воювати:
Ні дівч'ина з гарячим бульйоном, ні руки медбрата -
Ті обидва щосили від смерті бійця рятували:
Від сирої землі України, де лютий зухвалий
Поселив у серцях ворожнечу та біль до нестями.
Рятували від імені біля могильної ями,
Від батьківського горя у Тулі, Самарі чи Пскові.
...Чи таким би наразі віддячив і ти ворогові? -
І медбрату, що втратив два ока при Харкові взимку?
І дівч'ині, що всіх поховала та носить косинку
Нескінченного чорного кольору - кольору втрати...
— Що ти скажешь на це відтепер, доброзичливий брате?
— Вибачайте за кров, що забарвила річку Дніпрову
І за безвісти зниклих в безладді суспільного рову,
За горілий метал та похилі хрести на узбіччі.
...Та дарма, бо, медБрате, тобі вже не гляну у вічі.

25 травня 2024р.