Ненаписаний роман. 21 день з життя Жiнки. ч. 11

... "Ненаписаний роман. 21 день з життя Жінки."
ч.11.

... За кожними дверима відбувається невідоме життя, панує незнайомий світ.
   За кожними дверима нова сцена. Новий сценарій, ролі та актори.    
  Ніколи не пізнаєш, що за тими дверима, поки не візьмешся за ручку, не відкриєш двері та не увійдеш у той світ.
     За дверима, які відчинила я, панував  загадковий світ, створений талановитими митцями, які зафіксували своє бачення краси та неповторності буремного буття через творчість.

     В цьому музеї зберігалося 15 картин Івана Айвазовського. Також  картини Івана Шишкіна, Архипа Куінжи, Іллі Репіна, Василя Сурікова, Михайла Врубеля, Бориса Кустодієва, Василя Кандинського, Олександра Бенуа...
  Я ретельно розглядала кожну до дрібниць. Саме дрібниці допомагали мені відчути задум митця, зрозуміти його посилання.

   Кожна картина для мене як вікно у світ. Світ, створений митцем, на який ти дивишся його очима.
     Ти придивляєшся і міркуєш, а що саме він відчував у моменти творчого натхнення, коли писав свій шедевр. Чому саме такий сюжет був зупинений та зафіксований їм у картині. Що він хотів передати своїм баченням, своїм вибором барв, їх відтвнків, грою світла та тіней, грою виразів на обличчі зображених на полотні людей. Про що він спонукає замислитись? 

 Є така унікальна здатність талановитих митців: вміння виразити дійсность, у якій він жив або живе, та перетворити цю дійсность в оригінальну особисту фантазію.

     Гармонійно й ненав'язливо кожний тендітний дотик пензля спочатку до барви, а потім до самого полотна картини, передає певний конкретний задум митця.

 Від споглядання на картину, ти, своєю уявою, настроєм та емоціями, пробуджуєш у собі різноманітні відчуття.
Вони залишаються з тобою на все життя й нагадують про себе, коли спливають у пам'яті. Як чудовий спогад миті, коли ти пензлем своєї души й серця доторкнувся до полотна історії, що завмерла на картини.

  Так у мені залишились спогади від відвідування Дрезденської Галереї старих митців у Німеччині.
 Де кожна картина відома на весь світ і є шедевром.
 Та я чомусь згадую завжди "Шоколадницю" Жана-Єт'єна Ліотара та "Сніданок з ожиновим пирогом" Віллема Клас Хеда, які найбільш мене вразили.

   Ось чому я не люблю екскурсій, де тобі швидко розкажуть на що саме тобі треба звернути увагу та від чого бути у захваті. Бо дивлячись на картину, я хочу "відчувати" її, а не "чути", що про неї розказують.
    Мені подобається бути у музеї насамоті з картиною, її сюжетом та задумом. митця, який надав мені можливість відчути його творчість.

    В цей час у музеї не було нікого із відвідувачів. Я переходила від однієї картини до іншої, з одного залу до другого.
І раділа самоті, де ніхто не  відвертав мою увагу.
 Лише я та художні скарби у замкнутому просторі музею, який зберігав шедеври, де  урочистість  наповнювала
 повітря замкнутого простору музею.
 
  Сам на сам. Віч-на-віч з безцінними експонатами.
 Кожна картина, кожна скульптура та інші витвори мистецтва прагнули моєї уваги.
    Я повільно переходила від однієї картини до іншої, сповнена насолоди, вражень та роздумів.
   Я не помічала як плине час.
   Зачарована можливістю  бути на одинці в залах музею, в місці, де сама атмосфера сприяла роздумам про швидкоплинність життя, високі почуття та велич людини, що виражає себе через творчість та любов до неї.
    Я пройшла всі зали. І вже стала спускатися  мармуровими старовинними сходами, що вели до виходу з музею.
    Я пішла до дверей, через які я повернусь у той світ, з якого прийшла сюди.
     І раптом..!
     Як тоді мені здалось, раптом, а зараз я розумію, що перш ніж натрапити на те, що я побачила, я пройшла певний шлях роздумів, відчуттів, висновків... Я пройшла очищення мистецтвом. Нагородою для мене стала скульптура, що змінила мене, надавши таку бажану "точку опори" з якої я й почала своє подальше життя. Скажу одразу, с тих пір я вже ніколи не почувала себе самотньою в цьому житті.
  Я побачила скульптурну композицію у куточку під сходами поруч зі столом охоронця, який у цей момент насолоджувався поїданням надто великого бутерброда. Він був настільки захоплений цим процесом, що нічого не помічав навкруги. Це надало мені можливість також не звертати на нього увагу, а сконцентруватися лише на спогляданні скульптури.
Чому вона стоїть саме тут? У куточку під сходами?
Зараз я можу сказати, що є речі, які нас дивують і ми не можемо зрозуміти сенс якихось подій, поки не складуться всі пазли цієї події.
Я впевнена, що такий стан речей має раціональність.
Багато людей, після огляду музею, поспішають до виходу. Саме поспішність завадить деяким побачити цю приховану скульптуру.
А ті, що дбайливо несуть в собі відчуття від побаченого в музеї, не поспішають. І таким чином можуть звернути увагу на скульптурну композицію.
Це тріумфальне завершення спілкування з мистецтвом.
  В куточку, під сходами стояла скульптурна композиція Іісуса Христа, до ніг якого притулилася жінка з розпущеним, довгим кучерявим волоссям, що
спадало їй на плечі та струменіло по її тілу розкішними хвилями.
 Вона обіймала його ноги, а Він обіймав її.
Вираз її обличчя свідчив про скорботу й труднощі, що випали на її долю, та які більш не мають для неї значення, бо Він турботливо обіймає її однією рукою, а іншою захищає від негараздів життя.
   "Залиште її" таку назву мала ця скульптура. Назва була написана внизу. Авторцієї скульптури відомий український скульптор Едуардс Борис Васильович (1860-1924).

 Коли я  дивилась на скульптуру, то в цю мить зрозуміла, чого мені бракувало у житті.
 Я чекала підтримку від близьких до мене людей.
Не отримавши її, я страждала ще більше.
 Та саме зараз я зрозуміла, хто насправді є "точкою опори". Той, хто любить тебе безумовно. Той, хто завжди поруч з тобою, хоть ти його і не відчуваєш, не бачиш кожної хвилини. Той, кому не байдуже те, що с тобою стається. Той, хто не звинувачує, а просто тримає тебе у своїх обіймах. В обіймах своєї безумовної любові до тебе, до всіх людей та всього світу.

   Я згадала слова з пісні George Michael - Jesus to a Child: "Я мрію про таку любов, яка була в Ісуса до дитини”.
   Так. Я підсвідомо мріяла про таку любов, яка була в Іісуса до дитини.

... Я повільно вийшла з музею, глибоко вдихаючи прохолодне морське повітря. Я йшла по місту розправивши плечі та високо піднявши голову.
Моя невпевненість у собі розчинилася у повітрі, яким я дихала.

 Я не знала раніше своєї сили.
  В одну мить я стала сильною.

Глорія Гейнор «I Will Survive»:
"Ви думали я розсиплюся?
 Ви думали я не встаю з ліжка та помру?
 О ні, не я!  Я виживу!
 Ой, поки я вмію кохати,
 Я знаю я залишуся живою.
 Мені залишилося прожити все життя,
 І я можу віддати йомувсю свою любов.
 Знадобились всі сили, щоб не розвалитися та намагатися полагодити
шматочки  мого розбитого серця.
І я провела багато ночей Просто шкода себе
Я раніше плакала
Але тепер я тримаю голову високо.
 І ви бачите мене, як когось нового.
 Я переживу, я виживу!"