Дорога в нiкуди

Всі дороги вимірюють тільки прощанням
Із людьми, що чекатимуть нас попри все…
А самотність – тупик. Гіркота горілчана.
Гидко-бридко… І настрій хіба піднесе?

Ніч весняним дощем розридалася ридма.
І по блискітках зір розмазюкала туш.
Так буває – серця не узгодили ритми.
То й окремо лунають мелодії душ.

А моя – то луна зовсім іншої ночі.
Де все інше, не те, що тепер - навпаки.
Так буває – життя вщент руйнує дзвіночок.
Пульс у скронях до болю дублює гудки.

Пам’ятаю те платтячко кольору січня.
Шпильки тонші, аніж стебелини троянд…
Так буває… Гармонії всі ці не вічні.
Тут немає гарантій від жодних орант.

Ностальгія гірчить, як самотня робуста.
Все життя шкереберть, пам’ять - Бозна куди….
У ту ніч, де розквітло… о ні, не розпуста!
А мистецтво, як все, в чім примаришся ти.

Ніби скрізь декольте просто в серце дивлюся…
І нехай воно б’ється, хоча й не мені.
А кохання лунає незіграним блюзом.
А поезія – соло на рваній струні.

Якщо так тобі краще – потерпимо. Біль же
Тільки наслідок віку, поганих погод…
Все життя моє коштує врешті не більше,
Аніж ціла година кохання твого.

А тепер, наче образ гіркої спокути,
І природі заплаканість теж до лиця.
Адже міри не має дорога в нікуди.
От і ночі без тебе не мають кінця.