Напiврозпад минулого

Все написано й усе пережито,
Залишилась скупа порожнеча.
(Олена Мос,  Nostalgia for spring)


Ти – сухість, я – спрага; сумний тет-а-тет.
Не порозумітись ніколи.
Твій рівень кохання – університет.
А мій – щось з вечірньої школи.

Так само болять і розходяться шви,
Де раптом розрив літосферних
Закоханих плит. Ти з живими живи.
Мені дістається інферно.

Тепер - як Новий Заповіт і КК.
Раніше - як Вільнюс і Вільна.
Бо ніжність твоя – це отрута швидка.
Моя – аж занадто повільна.

Де іншу G-точку я зможу знайти,
Щоб впоравсь із світом мій важель?
Здається, нічим не лікуєшся ти.
Я швидко минаю, мов кашель.

Любов наче флаєр з землі до зірок.
На жаль, відтепер вже не дійсний…
Ти цілиш у голову - тиснеш курок.
Я в душу – і play тоді тисну.

Куди емігрує від долі поет?
До внутрішніх каторг Сибіру?
Твій погляд – удари численних ракет.
Мій – наче самотня рапіра.

Ось так поїдає кота мишеня.
Змія поглинає факіра.
Байдужість твоя – то суцільна броня.
Моя – це оголена шкіра.

В ковчег тільки парами, гинуть гуртом.
Кому до самотніх є діло?
Кохання твоє - це неначе фантом.
Моє – обездушене тіло.

Хоча навіть досі щось тепле струмить.
І вічність у кожнім флюїді.
Бо твій напірозпад минулого –  мить.
Моєму тривати століття.