Поля мого ужинок

24 апреля 2024 года,  исполняется 90 лет со дня рождения Николая Дмитриевича Кондратенко, поэта и переводчика, лауреата международной премии им. А. Фадеева, К. Симонова, премии им. В. Малыка, члена Союза писателей Украины.
Так как при жизни произведения Н.Кондратенко (из 17 книг) не были опубликованы в интернете, восполняю упущенное хотя бы в микро малом объёме с большим уважением к автору.

///
Микола Кондратенко
Із книги "Поля мого ужинок"

///
Якось непомітно
(Чи мені, чи всім?)
Відсвітили квітні,
Як зоря в росі.

Згадую минуле —
Плетиво стежин —
Птахою майнуло,
Наче і не жив!

Кануло за овид
Чим душа жила.
А були ж будови,
І любов була!

І дзвенять дороги
Та віршів рядки…
Діти слава Богу,
Вже давно дядьки!

Дні тепер новітні,
Рясно бід і зваб…
Хай ще світять квітні,
З дюжину хоча б!

24.04. 2001

///
День промчав, пролетів,
Як стріла золота …
Вечір літ моїх йде
І в пітьму огорта…

Хай іде, не боюсь:
Всі ми будем отам.
А лякає мене
Лиш одна самота.

///
Хай літа за перевали
Йдуть, як в море кораблі…
Я кохав, мене кохали,
А кохання, щоб всі знали —
Вище щастя на землі.

///
Як виграє зоря сьогодні
В честь Духа, Сина і Отця!...
Співають дзвони Великодні
Й людські сеця.

///
А дні ідуть — як золото!
І кожен красень славен.
Найкращі роки — молодість,
Найкращий місяць травень.

///
Моя душа — священний храм,
Його лиш небу я віддам.
А в храмі тім за всіх умов:
Бог, Україна і Любов.

///
Січневий колючий ранок.
І сонце якесь не те.
Не скоро сніги розтануть,
Не скоро мій сад зацвіте!

А снігу навколо — по вінця,
І вітру палюча злоба,
Мої земляки-українці,
Хай вас оминає журба!

Ще станем заможні, багаті,
А зло уповзе, ніби вуж.
І прийде й до нас іще свято —
Повернеться радість до душ.

///
Вертаюсь полем до родини,
І як в дитинстві пахне гречка.
Хатки біліють у долині,
Немов яєчка у гніздечку.

Летять бджілки через покоси
Нектар збирати на гречисі…
Для мене мов нектар і досі —
Дитинства ці низи і висі.

///
Минуле — позаду.
За нього не каюсь.
До творчого щастя
Не легка дорога!

Працюю, і важко.
Я лиш сподіваюсь
На себе й на Бога.

///
Як вогняна ріка з вулкану,
На схід посунула війна.
Її сліди в віках не кануть,
Героїв вічні імена!

Хіба історія спроможна
Забути жертви лихоліть?
Війна, як ніч страшна морозна,
Губила людство наче квіт.

Нащадку, ти мені повір:
Війна ; — це найлютіший звір!

///
Кохання зводили мости
Без сумнівів і без вагання.
Чи думав я, чи знала ти,
Що це кохання в нас останнє?

Не я любов оту поверг,
Не ти, палка і полум’яна,
То сірі будні взяли верх
Над нашим святом осіянним.

І тільки згадка знов і знов
Освітить будень святом ясним…
Хто пережив таку любов,
Тому і помирать не страшно!

///
Ішов крізь роки, мов крізь версти,
Де хуги люті і туман…
І ось уже позаду вересень,
А десь попереду — зима.

Весну років пройшов духмяну
І літа спраглу ясноту…
Пізнав я дружбу і кохання,
Знав і розлуки гіркоту!

До мрії дерсь, мов до вершини,
Не стерлись ті іще сліди…
Наслав доріг в просторах синіх,
По них співають поїзди.

У Бога й людяність все вірю,
Поезія — моя любов.
Щасливий тим, що все ж до мрії
У віці вересня — дійшов.!

ПОЛТАВЩИНІ
Сестрі Дусі.

О полтавський хлібний краю,
Мила, рідна сторона!
В серці спогад мій лунає —
Дзвонить в кобзі так струна.

Ні, тебе я не забуду!
Чашу долі п’ю до дна.
Ти зі мною скрізь і всюди.
Ти, як матінка — одна»

///
Була любов — як днина осяйна
У барвах сонячних одеж…
Тепер уже того кохання,
Як день вчорашній не вернеш…

///
МОЛОДИМ

Подружжю весело живеться:
Без діток і турбот нема.
Та тільки скоро це минеться,
І стане хата —як німа!

Життя прожити і без діток —
Літ невеликий сповиток.
Хіба буває луг без квіту
Чи місяць в небі без зірок»?

Ті і життя не знають суті,
У кого діточок нема.
Поселиться у серці смуток,
Як підійде років зима…

Нема своїх — беріть сиріток,
Вони ж всі наші не чужі.
І з’явиться в житті просвіток,
Як в небі сонце по грозі.