Немного о давнем

Тайком прокрался дождик в спящий дол,
Туманом затянуло междуречье,
Погасли звёзд таинственные свечи
И лунный серебристый ореол.

Как шёпот струй невнятен водяных
В уютном царстве мёртвого покоя!
Лишь в темноту фонарь глядит совою,
Да память свой подсовывает жмых

То в виде полуяви-полусна,
То в аромате близком и далёком,
Вновь наполняя сердце жгучим соком,
И горница становится тесна…

Разброс времён мне кажется иным,
Я путаюсь в забывчивом сознанье,
И смерти осторожное касанье
Не мнится мне движеньем роковым.

Как мало на земле моей тепла,
Как много там досталось поруганья
Тем, кто не стал рабом очарованья,
Что им сулят кривые зеркала.

Отпущено мне быть вдали от тем,
Когда-то бередивших неустанно,
И от которых я давно устала,
Но не освободилась насовсем…

А дождик мал, наивен и несмел,
И розы ворожат в туманной зыби,
Сквозь пелену, подобно снулой рыбе,
Луна сквозит, и петушок пропел…

***

РАНОК.

Потай прокрався дощик в сплячий дол,
Туманом затянуло все межріччя,
Зірки вже гаснуть - таємничі свічі,
І місячний сріблястий ореол.
Немов у царстві мертвого спокОю
Невнятний гомін струменя води.
Ліхтар, як пугач, дивиться сюди,
Не хоче ніч здаватися без бою.
Далеко я тепер від всіх тих справ,
Що бередили душу неупинно.
Скажіть, не знаю, може в чомусь винний,
Що мріяти про них не перестав?
Як мало на землі моій тепла,
А також не багато потурання.
Для тих, хто мають рабське покликання,
Криві що обіцяють дзеркала?
Здається іншим розклад часовий.
Плутаюсь я в свідомості банально.
І смерті обережне те торкання
Фатальним не сприймаю, хоть убий.
Прокрався дощик і мене приспав,
Ворожать квіти знов в туманній зибі.
А відчуття, немов у сплячой риби...
Зникає місяць, півень заспівав.

Павел Гончаров 3