Ненаписаний роман. 21 день з життя Жiнки. ч. 10-1

   ...Я повернулася у купе.
За вікном була суцільна темрява. Ні зірок у небі, ні Місяця я не побачила. Навіть, жодного вогника за вікном не було помітно. Як і в моєму житті. Суцільна темрява. Зараз я вже все усвідомлюю. А тоді всі речі, що мене оточували, сприймалися мною як реалії мого життя. Хоча насправді це були лише декорації.

    Дивно, але я занурилась у обійми сну дуже швидко.

   Прокинулася я вже ранком. Сонячним ранком.  Я наближалася до потрібного мені міста.

     Потяг зупинився. Я вийшла на перон вокзалу. Зимовий сонячний день виблискував невеличкими сніжинками, що пролітали у повітрі. Деякі з них сідали мені на обличчя, на вії та щічки. Було трішечки лоскотно. І я стала посміхатися, радіючи як дитина кожному їхньому легкому дотику.

   Серденько раділо такому моєму настрою. Я подумала тоді, що моя поїздка була схожа на те, наче мій потяг перетнув якийсь портал в інший вимір разом зі мною. Портал, вхід до якого  знаходився у моєму місті, де я мешкала, а вихід у місті, до якого я приїхала. В інший вимір… З сірого простору темряви, яка складалася з низки обвинувачень та виправдовувань, у простір сонячного сяйва, насиченого посмішками та радісними вигуками людей на пероні, які йшли мені на зустріч, морозного морського повітря,  невеличких сніжинок, що наче іскорки, сяяли у повітрі, виблискуючи різними барвами. Саме вони створювали гарний та бадьорий настрій.

   І я, у чудовому настрої та доброму гуморі, поїхала до санаторію.

   Щасливо діставшись санаторію, якій був розташований на вулиці з романтичною назвою біля самого моря, зареєструвалася і пішла до свого номера.
   Біля ліфта стояв чоловік, якого я впізнала. Це був відомий в країні академік. Його відкриття стосувалося моєї роботи, з тої причини  він й був мені відомий. Він радо відповів на моє привітання та, неочікувано для мене, поцікавився чи я також прагну відвідувати басейн?  І посміхаючись додав, що басейн не працює. Тому прийдеться ходити у музей. "Саме у музей!" - наголосив він, особливо виділяючи  слово "музей". Його бадьорий та веселий настрій передався і мені. Ми засміялися вже разом. Тут до ліфта зайшла ще одна жінка. Чоловік ввічливо запитав який  їй потрібен поверх, але  у відповідь почув лише роздратоване:"Мені вище". "Ну, що ж,  - відповів академік, – беріть вище". І підморгнув мені. А роздратована жінка вийшла на наступному поверсі.
   Лише згодом я зрозуміла, що у санаторії існували свої правила спілкування між жінками та чоловіками. Тут царював стовідсотковий матріархат. Вся ініціатива належала жінкам: вони першими вітали чоловіків, першими запрошували їх на танець, першими пропонували прогулянки по місту. Жінки таким чином самі проявляли зацікавленість  щодо знайомства з чоловіками.
 Такий стан речей мене абсолютно влаштовував. Бо більш за все мені не хотілося з кимось знайомитись, а тим більш спілкуватися. Я прагнула почуватися вільно, робити лише те, що схочу і буду вважати потрібним для себе. Час приділити увагу саме собі настав. І не хотіла втрачати ні хвилинки.

«Музей», промайнула думка, коли я підійшла до свого номеру.

   Я швиденько влаштувалася і поїхала в музей.

   Зазвичай в мене є звичка, яку я не порушувала жодного разу. Звичка знайомитись з новим містом. Відчути його дух, особливості його характеру, його індивідуальність. Тому завжди, коли я приїжджала у нове місто, я спочатку відвідувала церкву, щоб віддати пошану, потім невеличкі кафе, щоб через запропоновані смаколики відчути гостинність та щирість міста, потім прогулянка до центру міста, щоб відчути його серцебиття. Скажу одразу, всі міста по відчуттям дуже різні. Кожне має свою сутність. А мешканці наповнюють його життям. І саме по людях можна бачити наскільки це місто є благополучним.
Деякі міста радушні, турботливі. Деякі холодні та байдужі. Деякі метушливі. Кожне місто має свій аромат, ритм та емоції.
Міста як люди. Всі різні.
   Але у цей раз  моя звичка була порушена. Я їхала у музей. В цьому місті було багато музеїв, але я вибрала той, що був найближчим.

   Мене зустріла дуже красива старовинна будівля, архітектурне диво, у якій і був розташований цей музей. З першого погляду було зрозуміло, що місто пишається таким історичним  архітектурним скарбом.

   Музей мистецтва.

   Я йшла  у світ мистецтва затаївши подих.
   Що чекає мене тут?
   Що вразить мене найбільше?
   Очікування – це особливий стан. Ти стоїш у невідомості перед закритими дверима  не знаючи, що там за ними. Стоїш перед дверима у незнайомий світ.

   За масивними старовинними дверима мене чекав світ шедеврів. Світ, створений талановитими митцями, бачення якого вони передали через свою творчість. 
   Зрозуміють їх люди?
   Відчують їх погляд на цей світ через картини?
   Заглянуть вони у душу самій творчості?
   У кожної людини існують свої стосунки з мистецтвом. Свої погляди та вподобання. Свої відчуття, враження та захоплення.
   А зараз настав мій час зануритись у чарівний світ мистецтва, де картини є проявом таланту кожного митця окремо та всіх митців разом, які прославляють своїми талантами й діями той вищий рівень людських можливостей як чудо творчості.

   Я відкрила двері й зайшла.
...