Последний монолог Мазепы

24 апреля этого года,  исполняется 90 лет со дня рождения Николая Дмитриевича Кондратенко, поэта и переводчика, лауреата международной премии им. А. Фадеева, К. Симонова, премии им. В. Малыка, члена Союза писателей Украины.
В связи с этим хотелось бы начать публикацию его произведений из книги «Чем сердце переполнилось»
///
Микола Кондратенко
Із книги «Чим серце переповнилось»

Останній монолог Мазепи
(Вінок сонетів)

Шукаю істини забуті,
Гортаю сторінки віків…
І не дають мені заснути
Діла великих земляків

               1
Остання ніч. Я згадую і плачу.
Прости мене, Україно прости…
Хотів тобі свободу принести,  —
Нема її лиш вороняччя кряче.

Останню ніч на спогади потрачу.
Я крадькома до волі слав мости,
Хотів початку справу довести,
Я мусив бути мудрим і обачним.

Бо супротивник мій  — як звір голодний,
Як лютий ураган  — стрімкий, холодний…
Оступишся  — й тебе вже  — на смітник!

Та ще ж навколо «рідні» яничари  —
Тож я мовчав, коли душа кричала,
А був я не останній січовик.

               2
А був я не останній січовик,
Казали побратими, що кмітливий.
Судьба моя мене не обділила   —
Я тілом дужий, в серці  — віршівник.

За доброту я материн боржник…
І на любов мені поталанило,
О, Мотренько, моя наснага, сила,
Мій певний незгасаючий двійник.

Мене так ніжно й щиро ти кохала,
На супостата йти щодня прохала,  —
І зваживсь я  — бувалий бойовик.

Хотів я наші долі поєднати,
Та не схилив до себе твою матір,  —
Я прихиляв до себе …і владик.

               3
Я прихиляв до себе… і владик,
Порадою чи гарним, добрим словом,
Так вабить очі небо світанкове,
Де квіт зорі з фіалок і гвоздик.

Між хмар людських я  — місяць молодик:
Весь на виду  — ясний і загадковий.
Не раз з Петром я вів високу мову,
До мене прислухався він завжди.

Велике благо мови світу знать.
Для мене двері відчиняла знать,
Бо тямила, що я далеко бачу.

Учився я бо більшого хотів,
А гетьманства жадав і поготів,
Був радий булаві, як сонечку незрячий.

               4

Був радий булаві, як сонечку незрячий:
До неї прагнув вперто і давно,
Бажання вирували як вино:
Хотів свій слід в краю добром позначить.

Люд волі прагнув. Я це знав. Одначе
Не міг піднять свободи знамено
(Москва б народ змолола як зерно),
На силу міць знайти — моя задача.

На кого ж понадіятись було?
На Сході — лихо, Захід — робить зло,
В південного сусіда підла вдача.

Як вирватись із пазурів Москви?
Я готувавсь…Рясніли корогви,
Тримав у шорах вольницю козачу.

               5
Тримав у шорах вольницю козачу.
Щоб непокору-Січ уберегти,
Я знав: підстав вишукують «брати» —
«З лиця землі знести гніздо хохляче!»

Немов пророк, все мусив передбачить,
Вмів яничарів підлих обвести,
Що рили підо мною як кроти.
Я злом за зло донощикам віддячив.

Церкви возводив, піднімав оселі,
Щоб мирним дзвоном озивались села,
Про сад наш дбав, як добрий садівник…

Хоч не доходили до всього руки,
Я піднімав і школи і науки…
Вбиравсь у храми край мій — трудівник.

               6
Вбиравсь у храми край мій — трудівник.
Міста зростали світлі і високі,
Та серця пік мого сумління докір:
«Що робиш ти, щоб гнів неволі зник?

Чом в хаті нашій чужинецький крик,
І доки в наймах будемо ми? Доки?
Вставай! Борись! Забудь і блага, й спокій,
Хай буде в краї вільний чоловік!»

Та глузд мені підказував уперто:
«Не штука, брате, за свободу вмерти,
Все зваж не раз ти краю провідник»

Я більше прислухався до розсудку,
А задум свій ховав, бо ворог — всюди,
Носив, як маску, миротворний лик.

               7
Носив, як маску, миротворний лик,
Бо всюди зирить гостре царське око.
Я наміри свої зарив глибоко  —
Так, як скарби свої хова скарбник.

Я на сторожі слова бути звик,
Щоб сумнів змити, чи відкинуть доказ.
Хоч в битвах я ширяв як гордий сокіл, —
Перед царем не раз травою ник.

Ні, не любив мене наш селянин,
Хіба я міг відкритись перед ним?
А перед краєм всім — не міг тим паче.

Таємно справу волі я вершив,
Та зрадою Вкраїні не грішив, —
Збирав я сили довго і терпляче.

               8
Збирав я сили довго і терпляче.
Як теє поле взимку на врожай.
Себе на небезпеку наражав
І рід свій і прихильників гарячих.

Та ось вже Карл у краї слід свій значив,
Уже озвались куля і кинджал,
Вже огир підо мною заіржав,
Вже день і час на виступ я призначив…

Вже материнське серце повне суму,
Уже три хмари під Полтаву сунуть,
Уже зловіще гайвороння: «Кра…»

Уже на хмару насувала хмара,…
Мої полки злились з полками Карла,
Коли прийшла жадання пора.
            
               9
Коли прийшла жадання пора —
На крилах день підводився янтарних…
Коло намету я стояв із Карлом,
Світила нам надія як зоря.

І думалось: «Здолаємо царя —
Тоді і я вважай прожив не марно.
Як вільному на білім світі гарно!
Пощезне рабство, як зника мара.

І заживем, як люди й ми на світі…
Хай ми впадем, та будуть вільні діти,
Засяє радість, як вода Дніпра».

Тому із королем були єдині…
Щоб стала незалежна Україна,
Ударили із Карлом на Петра.

               10
Ударили із Карлом на Петра,
Полки зіткнулись як крижини в повінь.
Гарматний грім, іржання, зойки, стогін…
І смерть у вічі хлопцям зазира.

Зібрали мертвих — виросла б гора,
Серця згасають, як від зливи пломінь…
Уже московська сила нашу — ломить,
Уже невдача шведів обира.

Коли б то в краї всі — і за одно,
Ми вільними були б уже давно,
Та ми ніколи не були єдині!

Кипіла битва. Йшов на брата брат…
Я так хотів народу волю дать, —
Нам випала поразка і руїна.

               11
Нам випала поразка і руїна.
Батурін мій зруйновано дотла.
Рікою безневинна кров текла,
І потьманіло з горя небо синє.

Така-то «брата» старшого родина:
М’які слова, але страшні діла.
Борцю за волю — куля чи петля,
А чи в сибірських нетрях домовина.

Ти спиш — не знаєш славний наш Богдане,
З твоїх Угод Москва кує кайдани,
Як в тіло в край ввігнала пазурі,

Облуду, як порошу, розсіває,
Мовляв, Мазепа чорний зрадник краю…
Я край не зрадив — зраджують царі!

               12
Я край не зрадив — зраджують царі!
Що вкрали нашу вистраждану волю,
Обряди наші і козацьку долю,
І пісню наче усмішку зорі.

Хіба не через них ми злидарі?
Кругом чужинці — і в селі, і в полі…
Тому й взялись за шаблі і пістолі!
На Україні —  ми господарі!

Щоб в рідній хаті так було як хочем,
Щоб не ганьбив москаль красу дівочу,
Щоб не ридала кобза кобзарів.

Царі прокляті, люті супостати!
Нахабно влізли в нашу білу хату
Чужі нам ті сліпі поводирі.

               13
Чужі нам ті сліпі поводирі.
Тому повірили, що будемо вже вільні,
Що станемо неначе криця сильні,
Й ніхто чужий не ступить на поріг.

Вже ж нам клялись (Бог бачить все вгорі),
А потім те порушили свавільно.
По Україні, мов отруйне зілля, —
Прислужники московські упирі.

Я не міг зборонити їх, не міг.
Вже на мої посіви випав сніг —
І мрії розлетілись як пір’їни.

Навколо ніч. І дощ шмага навкіс,
Прости, о Земле! Волі не приніс.
Я вірю: буде вільна Україна!

               14
Я вірю: буде вільна Україна…
Мій біль до волі інших поведе!
Той час прийде, той час гряде,
Такий народ …не клякне на коліна!

Нехай тоді на наші грішні тіні,
Те плем’я нове, мужнє, молоде
Вінки на добру пам’ять покладе
І слово правди вимовить над тілом.

Я мав усе — лишилася пітьма,
Для мене вже і раночку нема,
Хто жив по правді — і вмирать не лячно.

Життя вже догорає як свіча,
Лиш спогади в душі іще кричать.
Остання ніч. Я згадую і плачу.

               15
Остання ніч. Я згадую і плачу.
А був я не останній січовик.
Я прихиляв до себе …і владик,
Був радий булаві, як сонечку незрячий.

Тримав у шорах вольницю козачу.
Вбиравсь у храми край мій — трудівник.
Носив, як маску, миротворний лик;
Збирав я сили довго і терпляче.

Коли прийшла жадання пора  —
Ударили із Карлом на Петра —
Нам випала поразка і руїна.

Я край не зрадив, зраджують царі:
Чужі нам ті сліпі поводирі…
Я вірю буде вільна Україна!

1994