Нічого вже не буде, любий...
Не кроять долю із біди,
Не вишивають шовком сьози,
І не мережать всі синці.
Їх стільки - не повіриш, любий,
Забоїв в тілі й на душі,
Ти бив мене лежачу згубно,
Знущався, як лиш можеш ти.
Чого ж зову тебе так, любим?
Бо колись батько був таким.
Та віриш - він давно у пеклі.
То йди за ним. Іди за ним.
Йди вже, любий
© Copyright: Светлана День, 2024
Свидетельство о публикации №124031800511
Свидетельство о публикации №124031800511
Рецензии