Монолог Ромео

Джульетта! Ты моя любовь!
Кипит, как лава, моя кровь,
Ты моя радость и печаль,
Холодный душ, горячий чай.

Я проклинаю небеса, -
Любовь и клятва на весах, -
Как сон и явь, как мёд и яд,
И я любви уже не рад...

О нет! Забыть её нет сил,
Я б на руках её носил,
И опротивел мне мой род,
Как самый кисло-горький плод.

Причины двух родов вражды
Забыты, нету в ней нужды.
Но выше Альп и облаков
Гордыня старых дураков.

Но я не раб своих гербов,
Монтекки - дом не для рабов,
Я господин своей судьбы,
Но горе, горе мне! Увы!

Ведь не получит же никак
Благословенья этот брак.
Джульетта, мы не под замкОм,
Мы обвенчаемся тайком,

Мы тёмной ночью убежим,
К отцу Лоренцо поспешим,
Сыграем свадьбу (ночь длинна)
Без танцев, музыки, вина.

В плащах под проливным дождём,
Вдоль стен, укутанных плющом,
Верхом промчимся мы с тобой -
Прощай, Верона, дом родной.

Быть может, раны заживут,
И мы узнаем, что нас ждут,
И, словно Ева и Адам,
Вкусив земельного труда,
Вернёмся мы с тобой домой
С окрепшим телом и душой.

И наши дети не в неге,
Не в празднестве и баловстве
Воспитанные, а трудом,
Придут за нами в отчий дом.

***

Джульєтто! Ти моє кохання!
Ти відповідь на всі питання,
Ти моя радість і мій сум,
Ти магма вен і нервів струм.

Ти моя панна, я твій пан,
Ми наче море й океан,
Ми ніби ясен і верба,
Ти моя втіха і журба.

Я проклинаю небеса, -
Вагаються на терезах
Отруйний мед і суп пісний,
А я ходжу, як навісний.

Її забути, ніби сон?
Ні за що! Бо вона - резон
Мого життя. А весь мій рід
Для мене як колючий дріт.

Для ворожнечі двох родів
Нема причин, - забуто їх,
Та вище хат тибетських стріх
Пиха упертюхів старих.

Та я не раб своїх гербів,
Монтеккі - дім не для рабів,
Своєї долі сам я пан,
А може це самообман?

Надії швидко догорять
Й батьки не поблагословлять
Цей шлюб ніколи. Але ми,
Джульєтто, втечемо з тюрми!

Ми обвінчаємось вночі:
"Отець Лоренцо, відчини!"
Нас обвінчає Валентин,
Вночі нам вистачить годин.

Періщитиме дощ чогось,
А ми вздовж мурів промчимось
На чорних конях і в плащах:
"Вероно рідна, прощавай."

Колись можливо біль мине
Й дізнавшись, що тебе й мене
Чекають двоє тат і мам,
Ми наче Єва і Адам,

Загартувавшись на землі,
Й понатиравши мозолі,
Повернемось у рідний дім
І буде радість в домі тім.

І наші діти, теж ціну
Збагнувши хлібному зерну,
У місто пустощів й розваг
Прийдуть з іконою в руках.