Монолог Джульетты

Вскипела кровь, как кипяток,
Глотаю воздуха глоток
Я как дельфин на берегу,
И в сердце память берегу

О нашем вечере с тобой,
Ромео мой, ты мой герой.
Меня ты в танце закружил
И голову мою вскружил.

Зачем же нам нужны уста?
Ты целоваться не устал,
А я растаяла, как лёд;
У книги тонкий переплет.

Так всё негаданно, нежданно,
Я стала взрослой и желанной,
Когда промолвил мне ты:
"Тебя прекрасней нету".

Мечтаю о любви я безграничной
И дома, и на улицах публичных,
И в сумерках, и на заре мечтаю,
И, как лебедица, куда-то улетаю.

Ромео, если любишь меня страстно,
И на Джульетте хочешь ты жениться,
То я тебя замучила бы лаской,
И не могла б тогда остановиться.

Как крыльями, взмахну я рукавами,
И в небе окажусь над облаками
От головокружительного счастья.
Скорей бы мне с любимым повстречаться!

***

Гаряча кров, немов глінтвейн,
І серце рветься із грудей,
Неначе риби без води
Без тебе я й без мене ти.

Зустрілись погляди очей,
І дотик рук, долонь, плечей,
У танці ти мене кружляв,
І відпускав, і притискав.

Навіщо маємо вуста?
Співати - відповідь проста.
Хоч цілуватись Ви мастак,
Однак, сеньйор Монтеккі.

Із рук я випустила книгу,
Й розтанула, неначе крига,
Й пускала феромони
Троянда Верони.

Ти говорив не гірш, ніж цілувався,
Цей вечір у душі закарбувався,
І мрії про кохання до загину
Мене не залишали й на хвилину.

Якщо кохаєш щиро ти, Ромео,
І на Джульєтті хочеш одружитись,
То ніжністю замучила б тебе я,
І не могла б тоді я зупинитись.

Я полечу над горами в захмар'я,
Як горлиця, здіймуся від кохання;
Бажаю я не менше і не більше -
Побачитися з милим якнайшвидше!

***

Гарачынёю кроў кіпіць,
А сэрца б'ецца і крычыць,
І задыхаюся, як рыба бяз вады,
Рамэа мой, калі ўжо прыйдзеш ты?

Ў мае ты вочы паглядзеў,
І я ўзляцела, і ты ўзляцеў,
І ты мяне затанцаваў,
І адпускаў, і прыціскаў.

Навошта маем вусны мы?
Для таго, как чытаць псалмы.
Аднак жа цалавацца Вы
Мастак, сэньёр Мантэккі.

Так ўсё раптоўна, нечакана,
І я тады, як лёд, растала,
Калі прамовіў мне ты:
"Няма ў Вяроне лепшай кветкі."

Я мару пра бязмежнае каханне
І дома, і на уліц скрыжаваннях,
Як змеркнецца, і раніцаю мару,
Нібы лябёдка. Дзе ты, мая пара?

Калі сумленна любіш ты, Рамэа,
І на Джульеце хочаш ажаніцца,
Пяшчотамі замучыла б цябе я,
І не магла б тады я супыніцца.

На самую вяршыню я ўздымуся,
Як птушка, вышэй хмар я падымуся
Ад шчасця і шалёнага кахання.
Хутчэй, хутчэй бы наше сустраканне!