Досконала журба

Я відчуваю подих віку.
І то природно. Хіба ні?
Десь там, за власною спиною
Сховалися дитинства дні.
Щодня приходив я зі школи,
А вдома був смачний обід.
На жаль, не цінував я смаку,
Не розпізнав той аромат.
А тільки сумував за літом,
Доверху сповненим теплом.

Коли я ще не чув тривоги,
Коли був надто молодим,
Батьки батьків були живими,
Нехай живі на їхній хвилі,
Батьки вирішували справи,
Не мали миті відпочинку,
Сестра була весела, юна,
А я – ну зовсім немовля.
І міг собі тихенько жити,
Не думаючи ні про що.

Все в мить змінилося навколо,
Життя ішло на крок вперед.
Коли так сталося? Напевно,
Коли пішли батьки батьків.
Тоді волосся стало сиве,
Кудись поділися з долонь
Колишні невичерпні сили,
Відбилась втома на обличчях.
Мені про це не говорили,
Невдовзі я помітив сам.

А я ще дозволяв капризи…
Які дурниці! От ганьба…
Давно пора вже керувати
Своєю долею мені.
Я насміхався над змаганням
Своєї подруги, хоча
Нічого сам не міг зробити,
Лиш біля моря вітру ждав.
Я дочекався до негоди,
Потрапивши в дев’ятий вал...

Я відчуваю подих віку
Постійно, навіть уві сні.
Я дивовижно чутко сплю
І бачу в спогадах минуле,
Яскраве, світле і просте…
Куди тепер я йду – не знаю.
Як треба далі хрест нести?
Чи може, варто зупинитись?..
То вже не сумніви бентежні –
Сама журбота досконала.

Часом на сонному вокзалі
Я відчував оту журбу.
Тоді я пішки йшов у гості,
На день, на ніч або на дві.
Я засинав в старій кімнаті,
Де все недавно розумів.
Мої батьки завжди хотіли,
Щоб я частіше приїжджав
І на подовше залишався –
Спокійно їм, поки я тут.

Чому ж боявся я признатись,
Що я також того хотів?
Сказав би ніби випадково,
Як я насправді їх люблю,
Що їм завдячений безмежно
За все, що маю у житті.
Якби допомогти, як можна,
Та встигнути побути поруч,
Таємно слізку упустити,
Що добрий час так швидко йде.

А я мовчав. Мовчав і думав,
Що заблукав. Куди ж іти?
Лише б тебе не загубити.
То краще все ж, що поруч ти.
Я не знаходжу собі місця
Серед буденних перехресть.
Я відчуваю подих віку,
Він стежить, слідом йде за мною.
Жахи чекають свого часу,
І страх всередині не спить.

Котрий вже місяць я міркую,
А тим думкам нема кінця.
Я намагаюсь відвертатись,
Пірнаю в працю з головою,
Але вони в душі лунають,
І не укритися від них.
Хто був красою, хто був міццю –
Тепер несуть печать років.
І ми не виняток з тобою
Із досконалою журбою.