Иван Франко. Моей не моей

Поклон тебе, цветочек мой завялый,
Моя мечта, мой искус вечный, яркий,
       Последний мой поклон!
Пусть в жизни я встречал тебя и мало,
Да всё ж твой образ греет сердце жарко,
       Хоть сколь болезнен он.

Тем, что меня к себе ты не пустила,
В моей груди ты сбила, погасила
       Любви шальной запал,
Тем ты в душе, печальной, одинокой,
Навек вписала ясный и высокий
       Твой женский идеал.

И ныне, хоть нас разделяют вёрсты,
Когда в душе усталой гаснут звёзды,
       Душою льну к тебе
И ко грудям твоим я припадаю,
У ног твоих свой тяжкий груз скидаю,
И утешенье там найду себе.

А если в сне тебя вдруг увидаю,
Всю злость и горечь, кажется, теряю,
Бросаю, словно ку́бло змей, долой;
Весь день в душе святое что-то нежу,
Пусть не любовь, не веру, не надежду,
А чистый, ясный образ твой.




Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
       Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
       Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
       Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
       Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори.
       Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стіп твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша.

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.