Осінь вже моститься поруч й частує гарячим грогом,
Сипле на голову листя останнєє з голих дерев
І кида дощі каштанів. Тримає краса мій погляд.
Навіює й спогади теплі затишний ввечері сквер.
Надісь, я не оступився, обравши, як музу, осінь.
Я подумки дійсно чекав її, щиро її любив.
Мені не годиться рюмсати, кажуть знайомі, зовсім –
Емоції щастя неси-но давай свої на папір.
Ледь дихаю – підступає до горла нестримна туга.
Аж зовсім повісив я носа. Мій сум вам – не просто фарс!
Надхнення моє – не щастя, воно – надважкі потуги.
Хмільне обізветься его у бік позитивних мас.
Оскільки прийшла, нарешті, барвиста моя бунтарка,
Летить листя мовчки, мертве, а я – стрепенувся й ожив
І знаю, невдовзі вірші мої вам розкажуть, палко
Як ждав я. Даруй мені, осінь, побільше натхнення й сил!
©Ольга Ритик
акростих
© Copyright: Ольга Рытикъ, 2024
Свидетельство о публикации №124012905707
Свидетельство о публикации №124012905707
Рецензии