Моя родина

   Коли мені перевалило за п'ятдесят, чомусь виникла гостра потреба у спіл-куванні з родичами. Може, така сентиментальність є ознакою старості?           З подивом виявила,що  я навіть до ладу і не знаю хто, де, як… Почала шукати по соцмережах - дещо знайшла. Але всі – молоде покоління, у сенсі діти, онуки і, у кращому разі, двоюрідні брати та сестри. А мені хотілося знайти старійшин і поставити багато запитань. Ну, ось чому, коли є в кого запитати, то нам не до цього, а потім усвідомимо, що запитати вже, особливо і нікого?! І я вирішила, як то кажуть, скочити в останній вагон, поки ще є в кого питати. Залишилося лише знайти. Я знала, що наймолодший мамин брат живе десь в Америці. І відповідний вік – десь у районі вісімдесяти. Тепер він залишився найстаршим у роді. Опитала всіх, хто за моїми відомостями міг щось знати про нього і знайшла! Номер телефону родом із дев'яностих. По ньому вже ніхто багато років не дзвонив. Отже, мої шанси були п'ятдесят на п'ятдесят, але я ризикнула. Набрала номер і, коли почула чоловічий голос, назвала ім'я та по батькові і почула:
- Слухаю вас.
  З дядечком ми проговорили половину моєї пенсії та його чайник – википів і згорів бідолаха. Дядечко відразу ж почав кликати мене в Америку, але що я там забула? Краще ви до нас! У дядька виявився американський друг зі скайпом, і наше спілкування стало частим і довгим. Вони наполегливо звали мене до Нью-Йорка, а я їх до Рибниці. Перемога була на моїй стороні – дядечко з другом прилетіло до мене на шістдесятирічний ювілей. Дядечко виглядав справжнім американцем у кіношному варіанті - чорне довге пальто, крислатий чорний капелюх і біле кашне, а на довершення образу - шикарні вуса, тільки сигари не вистачало. Його друг і попутник виглядав менш яскраво і зовсім не відрізнявся від наших придністровських чоловіків. Радості не було меж. Та ще й виявилося, що зустріч із племінницею врятувала дядечка та його товариша  від урагану «Сенді».
Тиждень пролетів непомітно в спогадах, і гості відлетіли до Нью-Йорка.
         Натхнена таким успіхом я вирішила знайти розкиданих по світу родичів і організувати зустріч. Я копалася в Інтернеті і "накопала" 44 людини! Батьки залишили нам із сестрою у спадок будинок у дуже гарному  приморському селі України. Ось там я вирішила зібрати рідню. Американський дядько  не зміг прилетіти, бо візу міг отримати лише раз на пів року, а від часу його візиту пройшло менше шести місяців.

   Зустріч була призначена  на дев'яте травня. Дуже символічно, що ми зу-стрінемося в день Перемоги в будинку моїх батьків: батько пройшов усю війну на легендарному гвардійському крейсері "Червоний Крим".
  Приїхали не всі з родичів, а й чималенько – двадцять чотири особи! Їхав народ із різних куточків нашої колишньої неосяжної Батьківщини. Коли я побачила на подвір'ї  натовп незнайомих людей і купу машин, мені стало страшно - що я затіяла? Добре, хоч і знайомі обличчя траплялися. Не всі, хто приїхав, знали один одного. Перезнайомились та накрили стіл. Зустріч пройшла на найвищому рівні – шашлики, молдавське та кримське вино, квінтовський та вірменський коньяк та український самогон. А скільки всього розповіли-згадали! Вдома я підготувалася і здивувала народ мамалигою зі шкварками, бринзою та часником. Усі про неї чули, але ніхто не бачив. Успіх був грандіозний.
   Три дні свята пролетіли непомітно, і новонароджені родичі роз'їхалися з твердим наміром збиратися щороку в цей же час на цьому ж місці.
Я раділа, що змогла  зібрати разом родичів – нашу родину.