Опять покой поет мне, как сирена... Лина Костенко

Опять покой поет мне, как сирена.
Не надо воска, я не Одиссей.
Львы ждут уже, и ждет моя арена.
Ведь жизнь, похоже,- вечный Колизей.

И вечно люди шли на смерть за веру.
И этот спорт придумали не мы.
Глаза в глаза - смотреть любому зверю,
не отвести и просто быть людьми.

Когда меня потащат на арену,
чтоб звери растерзали мою плоть,
о, я узнаю всю вашу безмерную,
всю вашу глупость, мстительность и злость!

Оно во мне, восстание святое.
И я смотрю в кровавый ваш туман.
И говорю перед могилой стоя,
как тот, кто первым был из христиан:

- Попытки ваши сжечь меня убоги.
Огонь холодный, он уже погас.
И ваши львы мне робко лижут ноги.
И ваши слуги высмеяли вас.





А затишок співає, мов сирена...
Лина Костенко



А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,– це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.
 
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
 
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

– Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.