Скажу Всевишньому я наодинці й всім,
«що не шкодую, що не кличу, що не плачу…» -
бо знаю я, що іншого не треба вже мені,
хоча усе, напевно, буть могло інакше.
Дзвенять литаври не на честь мою? Нехай!
Припудрив іній на мої виски, мов віскі житнє.
Вона була і є. Про що й навіщо шкодувать?
Люблю її, вона була і є коханою навіки.
«Так мало років ще, і ще, і ще тобі!», -
упевнений, коли женьшеньполіну бачу.
Я відчуваю її родимку в тендітному плечі,
тому воно рідніше й ближче завше.
Чекає небезпека із усіх боків. Отож
її не знаєм і не передбачим.
Нехай приходить в гості віщий сон,
та на життя ми анітрохи не в образі.
З роками не за себе я боюсь.
- моєї сивини порука і лисіння.
У сум'ятті завжди я почуттів і дум,
дай Бог, щоб не було біди моїй дружині.
В онуках й дітях ми продовжим путь.
Прошу, Всевишній, добрим будь!
Дружинi
© Copyright: Петр Скорук, 2024
Свидетельство о публикации №124011202327
Свидетельство о публикации №124011202327
Рецензии