Старий парк

                «На свете ничего
                не возвратить назад.
                Несчастья моего
                не помнит старый сад»
                - Л. Дербенёв.

Ми знову в старий парк прийшли.
У золотому одязі дерева і стежини.
Одного разу ми з тобою там знайшли
надії всі і правду і невинність. 

Парк. Вінниця. Доріжками тоді 
колись з тобою ми бродили
далекі ми були й дуже молоді,
що нас  ті  бурі розлучили.

Ми говорили там про все
і сплетених ми рук не віддавали.
Під літнім лагідним дощем
ми один одному там серце зігрівали.

Там, біля огорожі, ми тоді
з тобою вперше цілувались
й по щоках – сльози, і текла вода,
а ми один у одному вже розчинялись ...

Шуміли ті старезні клени у парку
і листя різьблені ми розсипали,
але тікали ми, боялись долі у вінку,
від долі бігли, від реальності чимдалі.

Забули ми тоді лиш про одне:
то літо не буває вічним.
Не вірилось в розлуку. Хто збагне?
Любов здавалася нескінчена, невпинна.

Та осінь все-таки прийшла
з косими сірими дощами
І в старому парку померла-відцвіла
Любов, умита нашими сльозами.

Це було все, як вчора, не ігра.
Ти не забула, не забув і я. Минуло.
Хоча давно вже зрозуміть - пора:
нам не повернути вже того, що було.

А в старому парку назавжди
залишились примари тих побачень.
Парк не забуде вже ніколи - ні сади,
ні поцілунків, ні зізнань і ні пробачень.

Навіщо ж ми з тобою знов
сюди прийшли, повірили ми в чудо,
невже минула та любов
й покликала з нізвідки, ніби люди.

Але не бути нам удвох. Парк - негліже.
Парк, Вінниця, стежини, облітають вже
листочки – різьблені віночки невловимі.
І в старий парк слідом вже за дощем
прийдуть холодні хуртовини.