Винищувач танкiв

Хроніки московсько-української війни

Амбітні плани рашистів на чолі з оскаженілим недопалком, фактично узурпувавшим президентське крісло, у короткі терміни захопити увесь схід і південь України, аби пробити шлях суходолом до анексованого Московією Криму та самопроголошеної при її підтримці Придністровської республіки, не справдились. Цьому здебільшого завадили активні дії простого українського люду, ніж вищого керівництва країни, частина якого відразу ж після повномасштабного московського вторгнення вранці 24 лютого 2022 року гайнула на захід, до Буковелю, а то й за кордон. Дехто з високопосадовців умудрився відправити власні сім’ї навіть заздалегідь, а потім пояснювати своє «цнотливе» мовчання небажанням створювати ажіотаж серед населення України і сіяти паніку в рядах громадянського суспільства. Про свої цинічні відповіді світовим лідерам на їх заяви щодо загрози повномасштабної війни, на зразок «не нагнітати обстановку» і популістські поради своєму електорату «спокійно готуватися смажити шашлики на травневі свята», окремі представники так званої української еліти взагалі «забули» відразу ж після перших вибухів ракет.
Але нащадки запорозьких козаків, несподівано для тих та інших, рішуче взяли до своїх рук зброю і негайно згуртувалися на активний спротив. Великий досвід часів Гайдамаччини, походу гетьмана Сагайдачного на Москву і Хотинської битви, національно-визвольних змагань початку двадцятого століття, героїчної боротьби вояків УПА і уже сучасної оборони донецького аеропорту, а також інших славетних сторінок із історії українського народу, не пропав дарма. Однак на початках віроломної агресії «братнього» народу, озброєні представники якого неодноразово безпричинно розстрілювали навіть стариків, жінок і дітей, не говорячи вже про інше цивільне населення, захисникам України прийшлося дуже важко.
Оскільки озброєння, як говориться у народі, було ще довоєнним, зразків минулого тисячоліття, а міжнародна допомога стала надходити не відразу і далеко не в достатніх об’ємах, українцям доводилося воювати переважно умінням і винахідливістю. В хід пішли вогняні коктейлі, які отримали колоритну інтернаціональну назву «Бандера-смузі», мисливська зброя та багато чого іншого. Загартовані восьмирічною війною з московитами Збройні сили України, за активної підтримки місцевих формувань територіальної оборони і масового волонтерського руху, зупинили наступ ворога на основних напрямках, а подекуди навіть стали контратакувати.
Не останню скрипку такому військово-народному оркестрі грала і погода. Весна цього року виявилась холодною і дощовою. Незважаючи на «велике крадівництво», влада не встигла покрити «золотим» асфальтом усі дороги сходу і півдня країни. Нарешті спрацювали в плюс народні поговірки: «Своя сорочка ближче до тіла» і «Запас кишеню не обтяжує». Важка ворожа техніка, при спробі маневрів і необхідності з’їхати з автостради, часто тонула у жирних українських чорноземах. Наступ московитів несподівано для них самих пригальмував.


Бронетанковий підрозділ орків у складі чотирьох панцерників, рятуючись від щільного вогню української артилерії дременув до найближчого лісу. Як влада не старалася впродовж останніх трьох десятиліть, але лісів на Чернігівщині ще вистачало. Кілька годин чотири панцерника з жирною літерою «Z» білого кольору на броні блукали розбитими лісовими дорогами, намагаючись вийти до своїх, але нічого з того у них не виходило. Рацію розтрощило уламком снаряда під час артобстрілу, а акумулятори мобільників були посаджені остаточно безплідними перемовинами.
Надвечір, побоюючись української авіації, зупинились у чагарнику на узліссі. Там же невдовзі і заночували. Спали недовго. Незважаючи на початок весни, вночі ударив добрячий мороз. Палити багаття боялись, аби не демаскувати позицію, оскільки також не виключали появи місцевих партизан. А про них загарбники вже наслухались доста. Поміж орків уже навіть ходили легенди і про Гадячське сафарі на Полтавщині, і про полювання баштанських мисливців на Миколаївщині.
Солярки в баках було обмаль. Колону з пальним злі укри (скорочено від українські націоналісти) розбомбили напередодні, а тому доводилось жорстко економити. Сухий пайок скінчився ще позавчора. Змерзлі і як чорти голодні екіпажі повилазили з машин, аби скинути залишки вологи прямо на засніжену землю. Характерні плями жовтого-бурого кольору на свіжому снігу давали можливість навіть не вельми спостережливому слідопиту скласти певну уяву про чисельність живої сили цього угрупування, що складала не більше півтора десятки осіб. Усі зібралися між двома танками, аби узгодити подальші дії. Після недовгих перемовин вирішили висуватися в напрямку найближчого села. Воно згідно з даними дещо застарілої карти повинно було знаходитися в кількох кілометрах на захід, біля невеликої річки.
Рухались колоною. За пів години в прицілі головного танку з’явились перші хати. За кілька хвилин зупинилися на пустій околиці. Село ніби вимело. Ознак присутності військової техніки українців теж не було. Рушили вглиб населеного пункту в надії відшукати пальне чи хоча би розжитися відповідною інформацією.
Проїхавши пустими вулицями і не зустрівши й натяку на АЗС, автопідприємство чи фермерське господарство, знову зупинились на якійсь площі, на протилежному боці якої височіла досить велика і стара церква. Двері культової споруди московського патріархату, а це була саме вона, радо зустрічали своїх визволителів чорною плямою свого отвору, а їх незамкнені полотна погойдувались і скрипіли при кожному наступному пориві вітру. Всередині будівлі не було нікого. Мабуть ці ФСБшники в рясах не стали чекати наслідків «братньої» агресії і завчасно дременули в напрямку рідного дому.
Після короткої наради екіпажі панцерників злили залишки соляри з двох танків, більш потріпаних в боях з бандерівськими націоналістами, в баки двох інших. Особовий склад «знекровлених» машин сів на броню дозаправлених і всі продовжили рух у напрямку сусіднього села, не втрачаючи надії відшукати пальне.
Ніхто із загарбників навіть не підозрював про те, що за всією цією процедурою з невеличкого вікна клуні уважно спостерігали дві пари зацікавлених очей. То були місцеві жителі дід Микола з бабою Тетяною, які незадовго перед цим відмовились від пропозиції своїх дітей евакуюватися до рідні в сусіднє містечко.
– Як гадаєш, куди це вони почесали? – з хитрим блиском у очах поцікавилася баба.
– У тебе що, стара, за тиждень війни зовсім мізки пересохли? – посміхнувся дід у сиві вуса і став одягати куфайку.
– А ти куди зібрався, трухлявий пню? – не забарилася з відповіддю в тому ж дусі баба Тетяна.
– Де там ти сховала мою бандерівську самоідентифікацію, яку я на День незалежності вішаю на причілку? – знову питанням на запитання відповів дід.
– У миснику. На верхній поличці. Праворуч, – здивовано пробурчала стара услід чоловіку, який, не дослухавши до кінця її розлогої відповіді, уже чимчикував до хати.
Невдовзі старий козак вибіг із помешкання з невеликим пакунком під пахвою і підтюпцем направився до ворожих панцерників, підозріло озираючись на всі боки. В правій руці він тримав невелику дерев’яну драбину, яка зимою у них слугувала східцями до ями з картоплею та буряками.
«Куди це воно, старе шкарпіття?» – тільки й промайнуло в голові баби Тетяни. Вона знову підійшла до віконця і уп’яла свої побляклі очі в шибку.
Діставшись першої машини, дід вправно приставив до гусениці драбину, не по своїм літам хвацько заліз на броню панцерника і несподівано в його руках замайорів жовто-блакитний стяг. Не гаючись, старий козарлюга за допомогою завбачливо прихоплених шматочків мідного дроту прилаштував його до антени радіостанції ворожого танка і в повітрі відчутно запахло Україною.
«Ну, бісова віра! От же ж молодець, мій Микола!» – посміхнувшись, похитала головою баба Тетяна, а зрадлива сльоза радості сама собою скотилась поміж зморшок правої щоки на рідну українську землю.
В той час її Микола досить вправно спустився на поверхню третьої планети і таким же чином прилаштував на радіоантені іншого панцерника червоно-чорний стяг УПА. «Ну, старий вояка» – продовжувала посміхатися баба, спостерігаючи за своїм посивілим соколом у вікно, аж доки той не повернувся до неї в клуню. Обнявши старого, вона мовчки, зі щирою вдячністю розцілувала його в обидві щоки.
Але на цьому незвичні пригоди не скінчилися. Менш ніж за годину з того боку, куди поїхали загарбники, знову став долинати гул моторів. Через кілька хвилин він дещо стих, а потім раптом пролунав гарматний постріл. За ним другий. Ворожий панцирник під червоно-чорним прапором спалахнув. Знову гухнули вибухи і вже запалав другий танк, під жовто-блакитним стягом. Дід плескав у долоні, пританцьовуючи, і радів мов дитина. Цьому навіть не завадив вибух боєкомплекту останньої машини, який був настільки потужним, що її башту як корова язиком злизала і виплюнула на кільканадцять метрів у сторону церкви.
– Ти диви, москалям і їх кацапський бог не допоміг! Мабуть у нього ратиці диявола, – продовжував витанцьовувати дід Микола і лукава посмішка грала на його помолоділому обличчі.
Зрозумівши через нетривалий час, що розстріляли свої ж танки, загарбники двома машинами рушили до містка через річку. Дід знову аж підстрибнув від радості і побіг на вулицю, аби не пропустити жодної цікавинки.
Коли після невеликих роздумів перший панцерник рушив через річку, дерев’яний місток не витримав маси сталевого велета і його опори поволі підломилися. Ворожий танк з двоголовою курицею на башті клюнув гарматою вниз і став завалюватися на лівий бік, прямо у воду. Падаючи, він повільно перевернувся і сокирою пішов на дно. З води на кілька сантиметрів виглядали лише кінцівки його гусениць, які тьмяно поблискували на сонці.
Дивно, але екіпаж останнього панцерника не поспішив на допомогу своїм колегам, які так з води і не з’явилися. Танк постояв ще кілька хвилин, а потім якось нерішуче рушив вліво, вздовж річки проти течії. Через кілька десятків метрів він повернув убік і спробував форсувати її вбрід. Коли на поверхні води залишилася одна башта з гарматою, машина уповільнила хід і напружилася, а потім і зовсім зупинилася. Спроби руху в зворотному напрямку позитивних результатів не дали. Навпаки, панцерник став неспішно осідати і коли на поверхні лишилася третина башти, двигун таки заглух. Десанту нічого не лишалося, як покинути броню і самотужки добиратись до протилежного берега. За ними поспішив і екіпаж, що з’явився з відкритих верхніх люків.
Уцілілі рештки живої сили ворожого бронетанкового підрозділу чисельністю у сім чоловік, лякливо озираючись на відкриті кришки люків та кінець ствола танкової гармати, які ще стирчали із води, але неквапливо продовжували занурюватися до володінь скіфського річкового бога Борисфена, не гаючи часу, попрямували в сторону лісу, який оточував село з трьох боків.
«Ну, це ненадовго!» – весело посміхнувся дід Микола. Він забіг до хати, зняв з гачка свого перевіреного часом дробовика та патронташ, які висіли на сволоку, в кутку під стелею, і пішов збирати мисливську бригаду місцевих ветеранів, оскільки сільські хлопці та чоловіки уже тиждень як допомагали тримати фронт на околицях Чернігова.
09.03.2022