591. Василь Стус. Истаяла земли литая твердь...

Истаяла земли литая твердь,
людской мурашник источил планету.
Милиционеры, физики, поэты
затейливо мастачат свою смерть.
Прогнилый украинский материк
растёт, как гриб. Теперь уж и дитя
себя готовит к роли палача,
чтоб изрубить наш вековой порог,
поросший дедовским патриотизмом,
где только, шоркая, порою башмаки
напоминают: мир ещё стоит
извека запрещённый, словно схизма.
Земная твердь трухлявей с каждым днём,
а мы определяемся всё. Сути
постичь не можем. И, забыты Богом,
отчизны, точно подаянья, ждём.

Порідшала земна тужава твердь,
міський мурашник поточив планету.
Міліціонери, фізики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навіть немовлятко
й те обіцяє стати нашим катом
і порубати віковий поріг,
дідівським вимшілий патріотизмом,
де зрідка тільки човгання чобіт
нагадує: іще існує світ
справіку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявіє щодня,
а ми все визначаємось. До суті
доходимо. І, Господом забуті,
вітчизни просимо, як подання.