589. Василь Стус. Все прежние покровы...

Все прежние покровы уж опали,
и обступили душу сто ветров,
и плены беспечальные настали,
и ты, пленён, жить начинаешь вновь.
Куда ни глянь – везде остереженья,
мир и сечёт, и раздирает в кровь.
Шальные бури, сердцу вы милее
молчаньем стиснутого горла слов.
И юные вонзаются коренья
в каменья недр и пьют целебный сок.
Когда на сердце смерть, как воскресенье,
то возрастает славный человек,
и, сын земли, идёт он ветра против,
как меч подъемля тонкое стебло,
ведь знает, что земные все оплоты -
всё, что из благодати проросло,
и сорная трава, и все соцветья – стоокий лик земли. Порывы ж сил
ведут нас по неведомой дороге,
как до бессмертья, до родных могил.

Уже опали всі старі ослони,
і оступило душу сто вітрів,
і почалися радісні полони,
і, полонений, ти увесь ожив.
Куди не глянь — перестороги віщі,
і світ січе, і шарпає, і рве.
Шалені бурі, серцю ви миліші,
аніж круте мовчання горлове.
Вшрубовується молоде коріння
у камінь надр і п’є живлющий сік.
Коли на серці смерть, як воскресіння,
то підростає справжній чоловік
і, син землі, він вітрові супроти
підносить, ніби меч, гінке стебло,
бо добре знає, що земні оплоти —
те все, що з благодаті проросло,
ті будяки і квіти — вся стоока
земна подоба. А спонука сил
недовідомі наші стелить кроки,
як до безсмертя, до старих могил.
1.4.