Видих

Здається, Давид ходив по світу з тризубом…
Шалено сердитий на всіх і трохи голодний.
Тоді не було ще ні месенджерів, ні ютуба,
ні моцних еліт, грошима зла благородних…

І він, геть невтішний, волав до вічного Б-га
про мить співпадіння і щось важливе для шлунку…
Про хрест перехресть і хибний вибір дороги
в пустелі життя, де смерть стає візерунком

на чорній тканині бажань. Йому, бідоласі,
хотілося миру. Такого, як в Заповіті.
Де світом не крутить дебелий, глянцевий красень,
якому цікаві лен гроші, в чек заповиті.

Де біллю одного живуть усі, як своєю,
бо це справедливий розподіл пітьми як долі,
що трафила людство - нащадків перших євреїв,
розкиданих вітром жадоби в заздрощів полі.
…………………………………………………………
А десь, на Вкраїні, за сотні й тисячі років,
ходив між окопами сивий Петро у строї,
шукаючи сина. Його натомлені кроки
лунали, мов постріли. Геть прибитий бідою,

Петро шепотів про війну і власну розпуку
від того, що люди - давно вже, власне, не люди,
а щось ганебне. Здіймав до Всевишнього руку
й молив про те, щоб так страшно було не усюди.

І поряд мовчали дуби, корінням до неба,
та чорні ворони, що змовкли тут чи не вперше…
Вони розуміли, що тиша - це те, що треба,
для того, хто шлях свій земний вже майже завершив.

Вгорі хтось запалював душ відлетілих зорі.
Петро не знайшов… він безсило став на коліна,
і дико завив, як той вовк, про батьківське горе
душі, що не може знайти у окопах сина.
…………………………………………………………
Скотилася крапля по вічній щоці Господній,
і Він, наостанок всміхнувшись людському світу,
відклав на позавтра Армагедон із сьогодні,
і знову вдягнув свою вишиванку з цицитом…