Махновщина

Деда, а в кота имя есть, как котика зовут?

-Авжеж є!

-Как его зовут?

-Кот.

Посмішка.

-Как єто- «кот»,- кота так зовут?

-Ну, дивись,- дідусь в усе горло, як заверещенить, -КООООООТ!

Котик перелякано кудись побіг.  Мала Наталя завмерла з відкритим від здивування ротом.

-Бач, він знає, що він Кот!

-А.а…

(Внучка Наталочка та дідусь Стефан

Село Воробіівка, Вінницька обл.,Хмельницький район, 1983 рік.)

 

Як же ж добре йти - хлопати босими ногами о порох багнюки на дорозі, особливо біля великої греблі, там її безліч. Мала Наталка з пакетом мальків хлюпає- перебирає ногами в борошно образні масі землі. Сухо. Нащо їй той пакет з риб’ячими пупяниками, не скаже ніхто, бо вона сама, ще і не знає, але з підскоком радісно вона прямує додому. При тому підскакує все навколо -  пиляка, рибки в пакеті, дерева, кущі, татарське зілля – і те скаче. Радісно усім. Святе літо. В цьому селі радість особлива – парна і духмяна. Здавалось, молоко висить у повітрі. І якщо вдихнути на  повні груди – біла хмарка щастя тебе піднімає до аж неба. Все буде добре в усіх людей, обовязково, незалежно не від чого. Мальви - це не просто так собі квітки, вони живі,- це спідниці красунь. І це є правда, справжнісінька. Дівчаток не видно, бо вони ховаються в листі, видно тільки їх вбрання. Скільки ж їх багато – безліч, майже біля кожної хати білі,  рожеві, малинові,  помаранчеві, пурпурні вони танцюють в киселю насолоди.  Бархатисті тополі обіймають і цілують, ще заздалегідь. Ніжна турбота сільського простру гріє своїм зеленим полум’ям кожного без виключення. Розкіш досконалості.  Прийшла Наталка до обійстя. Бабця  якраз доїла  корову Чернушку.

-Бабушка, смотри, рыбки,- протягнула пакет з мацюпусінькими рибками.

Бабуня сумно якось подивилась на дівчинку.

-Ба, єто тобі, подарок, как на украинском?

-Подарунок.

-Тобі подарунок.

-Дякую,- так саме сумно.

Мала перелила риб у велику дідову кружку.  І відчувши щось не зрозуміле,  ще раз пішла до бабці. Бабця плакала. Як так плаче -  всі мають бути щасливі,- як так!?

-Ба, ба, что случилось?

-Корівка наша захворіла дуже, мабуть помре.

В малої затряслись руки, -

-От чего она заболіла, бабуня?

         -Це одна -відьма наврочила, наврочила. Вона відьма, перетворюється на кота, та смокче корову, поки та не помре. Так люди кажуть в селі. Наша чорнушка  вже і їсти переслала. Бабуня продовжувала і продовжувала  плакати.

-Ух, відьма, а кто єто, де вона живе?

-Ота страшнюча бабка, біля греблі в сусідньому селі там…і сама не розуміючи дала дитині всі орієнтири відьми.

Так-так. Наталя прикинула, якщо баба перетвориться на кота, то - кіт невеликий, і можна його вбити. Легко. Вона сама справиться, нема що робити. Бачиш, яка гидотна, смоктати корову, от відьма проклята! Тут же, зразу біля сараю, мала знайшла дідову  лопату(важка), мішок (гичку витрусила, бо куди має кота класти потім дохлого), і…в дорогу.

Шлях не далекий, але хата відьми була біля греблі, а там терен усюди. Не пролізти, повзти на пузі треба. Мала  поповзла через кущі, подерла шкіру, загнала остюків, але відьма повинна бути покарана. І нарешті ціль. Згорблена бабка з паличкою і мозолистими руками порпалась на подвір ї. Наталя перестала дихати. Притаїлась. Біль в животі не давала довго лежати в одному положенні, подряпини кровили, але нічого - відьма повинна бути покарана. Баба продовжувала робити свою роботу. Не знати скільки пройшло часу. Але почало темніти. Очі від погляду в одну й ту саму точку, на рухомий об’ єкт почали в дитини сльозитися,  а відьма все не перетворюється і не перетворюється в  кота. Та й, як це? Може це не та хата, та баба не та? Наталя потроху відповзала назад. Вже аж у темряві  дитина верталася додому з пустим мішком. «Якась лопата важка стала, як я перла тільки її»,- весь шлях думала Натка, по-мало тягнув за собою залізний заступ.

Дід  Стефан:

- Де, ти лазиш, потороча, ніч?- А, я думаю, де моя лопата с під гною поділась…Нащо тобі лопата моя здалась? А, мішок нащо, злидня мала?

- Я відьму ловила.

- Яку відьму, Господи ти мій милий!?

- Не чіпай мене,- ту, що в нашої Чернуши сосе кров.

-Баба Ліза, чи-шо, вона в мішок цей не влізе, вона як я ростом.

- Вона в кота перетворюється.

-Так-так…,-дід забрав мішок та лопату. Сів біля столу та обхопив голову руками,- Так-так,- посадять мене старого на старість років за цієї малої, -так-так…

В хату зайшла бабуня та тато. Сіли за стіл вечеряти. Мала сиділа надута та набусурманяна. Не знати за що дідусь на неї образився. Ох!  Дід Стефан нервово гладив бороду та сиві  вуса - і все розказував, розказував, розказував, жаліючись зятю  на вчинок онучки – жалівся та  хлипав носом.  Наталочка гладила свій пошкрябаний живіт.  Тато:

-Ну, то що,- перетворилась баба на кота?

-Папа, папочка,- нет! Представляешь – нет, может єто не тот домик, не та відьма? Бабушка, а ти точно знаєш, що то ця баба от там…,- мала довго-довго переказувала де ця хата знаходиться.

Бабуня Афанасія загубила дар мови. Сиділа та дивилась на дівчинку здивованими світло сірими величезними очима.

Тато:

- Доця, то ти - молодець, це ти ще по - чесному сиділа - дивилась за відьмою, чекала, ми б з Колію ( Коля, татів рідний брат - морський механік, балтієць) не чекали б -  ні,  набили би пику зразу. Нічого собі потвора -  кров з нашої корівки смоктати.  Молодець, не побоялась.

 Татко обняв малого оперативника та поцілував ніжно,

- Моя захисниця. 

Дід  Стефан думав-думав , і тут як засміється.

Бабуся Афанасія:

-Стьопа, ти чого?

- Представив - бабка робить собі щось на городі,  і тут малеча ні з того ні з сього по горбу лопатою, як переперіже!

Бабуня, сполохано до Наталочки, обнімаючи,-

-Наталочка, киця моя, я пожартувала, - нє-нєєєє, то не та бабка,- це так щось корівка заболіла, доню,- це не та бабка.

Наталя:

-Ба-бу-ся, хіба так можна шутити, так не можна ж! А я думаю, чого вона не перетворюється в кота…А. яка бабка друга вже- відьма? Какая?

- Вмерла своєю смертю, вже її нема. Нема-нема.

Дід вголос почав сміятись. Дівчинка взяла струдель з яблуком, склянку молока та вийшла на вулицю. «Щось не то, щось, от - не то». Вийшов тато, обнімаючи малу, відгриз кусок її булки, та пішов до криниці по воду. Наталка тихенько підкралась до дверей. За столом сидів дід та бабуся. Бабуся тихо - тихо:

-Стьопа, я ж тобі казала,- в неї ці риси характеру - це махновщина.

Дідусь:

- То, й добре! А, що це в моїй кружці пливає таке, що це таке?

- Подарунок, мала наловила мальків.

- Добре..ой, - дід знову розреготався.

Наталка на вулиці сама собі:

-Добре, то й добре! Як же хОроше, та й молоко таке вкусне- вкусне, как єто по-бабусіному- «смачне - смачне», в городе такого нету.  И такого папы, как у меня,- ни у кого нет, -и бабушки, -и де -душки, и –Чернушки.

Махрове, щасливе – прещасливе,    пряне літо, сміливе и роздольне. Махновщина - одним словом!