Пiд склепiнням неба, вогненно - прозорим...

Під склепінням неба, вогненно - прозорим,
Стояв я нерухомо - мовчазний
І спостерігав як золотилося сонце.
Таке яскраве, що засліплювало очі.
А на просторі - плавали вдалині бродяги хмари,
Вітри за ними помчали навздогін,
І стали обганяти...
А хмари – пливли і всі мовчали...
Мовчав і я... і мріяв про прекрасне,
Про швидкоплинні почуття таємних,
Про дні минулих - і вже забутих,
Роках кохання - давно вже минулих,
Про тих хто - в пам'яті моїй залишився,
І тих - кого вже не в силах згадати...
Мені думалося, що я вже не вільний,
Судити про те, як ти була прекрасна -
Як розцвітали твої губки, і з весною -
Я оживав, любовью окрилений -
А під ногами - сніг рідшав і танув,
Стікаючи весняною водою, струмками в калюжі,
І там – грав на сонці...
Я згадував, як ти – у мене дивилася,
І бачила - як стогнуть наші душі,
Твоя з моєю, - шалено і закохано...
І я любив ... Що втім, і не важливо -
Вже тепер... Попрощатися мені час...
З тобою небо, і з тобою сонце,
І мила, - пробач ти теж...
Мене, - що перериваю роздуми
І мірно - йду...