Игорь Рымарук 1958-2008 Когда рассвет...

Когда рассвет стихи все прежние
запрячет, точно в шкафчик письма,
а вещие - совсем давнишние-
он в голове моей замесит,
тогда неспешно, самочинно
взойдёт безумие, как тесто...

И где на свете та больница
в которой мне не будет тесно?!

Когда погаснет к ночи солнце,
так как палить уже устанет -
и вслед за ним погаснут сосны -
то в комнату или палату
зайдёшь ты как бы ненароком,
по голове дурной погладишь...

И онемеет рядом слово.
мой духовник и соглядатай.


Коли світанок давні вірші
сховає, мов листи за мисник,
а віщі вірші - ще давніші -
у голові моїй замісить,
тоді повільно і свавільно
шаленство зійде, наче тісто...

І де на світі божевільня,
в якій мені не буде тісно?!

Коли вечірнє сонце згасне,
бо вже натомиться палати -
як сосна, дерево невласне, -
тоді в кімнату чи палату
ти зайдеш, ніби випадково,
по голові дурній погладиш...

І заніміє поруч слово -
мій духівник і мій наглядач.