Трiкстерiана 12 частина

Психоделічно-терапевтично-трансформаційна казка в 15 частинах
Автор - Бруна
Написана з квітня по липень 2023 року.
У 2024 році автор зробила аудіо-відео-версію з яскравим музичним супровідом і спец-ефектами.
Відео 11-14 та епілог частини тут:
https://www.youtube.com/watch?v=rIDwDD-u6jQ&t=10s
ЧАСТИНА ДВАНАДЦЯТА

СИНЯ ПУСТЕЛЯ ТА ІНДИГО-ПТАХ

Синя Пустеля обійняла мандрівницю глибокою тишею, аж вуха позакладало, від якої стало якось моторошно і неприємно. Дівчина спробувала відкрити рота і щось сказати, але звук зник, не народившись. Ана з*ясувала, що чи-то оніміла, чи-то так пустеля впливає на всі звуки – поглинає їх і знищує. Від цієї несподіванки дівчина заклякла на місці, не знаючи що робити.

І тут на Кобальтовому Дереві вона побачила пташку - невеличку і дуже скромну на вигляд, зовсім не схожу на хижого із гострим дзьобом шуліку, якого вона очікувала побачити. Пташина злетіла з верхівки і всілася на найнижчій гілці, немов хотіла краще розгледіти прибулу. Ана ж відкривала рота і закривала рота, але даремно: немов німа рибина, дівча не могла вичавити із себе жодного звуку. Між іншим птаха кольору індиго із цікавістю спостерігала за її потугами, і в очах крилатої істоти миготів сміх. Потім вона відкрила дзьоба і тут тишу, як постріл, розірвало:
- Ку-ку!
Голова в Ани тріснула, як горіх, почувши це звично-незвичне кування посеред несамовитої тиші. Індиго-Зозуля між тим продовжила:
- Ку-ку! Ку-ку,
звідки ж таку
принесло здалеку
сюди нашвидку?
Скажи мені «ку»,
розв*яжи судоку…

Трохи призвичаївшись до голосного ку-ку Індиго-Зозулі, Ана показала на свій рот і розвела руками, мовляв, чомусь не може відповісти. І тоді птаха зненацька миттєво злетіла з гілки, наблизившись до дівчини, і дзьобнула дівча в місце точнісінько поміж її очей над переніссям. Різкий біль пронизав зверху донизу так, що аж в очах запаморочилося, і Ана майже втратила свідомість. Але щось десь клацнуло, і пронизливе голосіння вирвалося з її рота і роздерло тишу навпіл:
- Ой! Боляче!
- Куй залізо поки гаряче!
Бий поміж очей аж поки не побачиш!
Аж поки гучне слово справжньої сили
Не опанує розум, отримавши крила. -

Промовила птаха і знову повернулася на свою гілку, Ана ж оговтавшись від болю, який немов би зняв з неї не тільки оніміння, але й прочистив всі її здібності, загостривши решту відчуттів, побачила пташину в якійсь іншій іпостасі. З невеликої пташки, Індиго-Зозуля прямо на очах у здивованої Ани почала перетворюватися на величного птаха Індиго-Шуліка.
- Отже, мені правильно казали, що ти шуліка? Але чому ти прикидаєшся зозулею?
- Чому б й ні! Звичайного птаха ніхто не боїться, бо до нього нікому нема справи. Можна літати куди і де завгодно, бачити все, що приховується, і підкидати яйця щастя в чужі гнізда, коли заманеться. А чи приймуть їх за свої та висидять, щоб вони стали синіми птахами, то вже особиста справа кожного. За це я – Індиго-Зозуля – відповідальності не несу.
- Отже, ти тільки даєш шанс, а не саме щастя?
- Точнісінько так. Прилітаю і накиваю своїм куванням: «ку-ку – тук-тук, яйця щастя тут як тут». А чи почує-побачить шукач щастя натяки, чи буде чути тільки «ку-ку» і рахувати ті сенси, які він сам собі вигадав, то мене не обходить. 
- Маєш на увазі, коли рахують твої «ку-ку», то це - роки життя, або роки до заміжжя, або роки благополуччя? Отже, прислів*я, із твоєю особою пов*язані, мають певний сенс?
- Ну звісно ж, все має сенс, бо є віддзеркаленням Великого Сенсу. – відповів Індиго-Зозуля-Шуліка.
- А чому я оніміла? Що не так із Синьою Пустелею? – зацікавлено спитала Ана.
- Все з нею Так! Це із тобою щось було не так! – захихотіла птаха.
- Що саме? – недовірливо продовжувало дівча.
- Ти була звичайна, а Тут працюють інші закони світосприйняття і голос-сприйняття. Ти не могла ані чути звуки іншовимірності Синьої Пустелі, ані навіть власного голосу, який налаштувався на ультразвукову тишу, а твій розум - ні.
- А чому так сталося? – вперто намагалася зрозуміти Ана нову головоломку. 
- Відповідь там де і запитання: в точці дзьобу.
- Так, ти мене дзьобнула в перенісся, де знаходиться, так зване, трете око, або епіфіз.
- Ку-ку! Кхе-кхе! – засміялася птаха, - Розумні слова не роблять людину сповна розуму, нажаль. Третє око завжди було й є в будь-якої людської істоти, але воно спить. А коли ти спиш, навіть якщо уві сні ти розмовляєш, ти все одно мовчиш, чи не так? Отже, щоб тебе розбудити, треба було тебе розбуркати. Тому я й зробила цю болісну штуку із тобою.
- А чому ти перетворилася на шуліку, якщо ти зозуля?
- Не перетворилася, а завжди була й є у двох іпостасях. У вигляді зозулі мене бачать всі, а от у вигляді шуліка – тільки ті, хто живуть Тут, або ті, хто відкриває своє третє око.
- А чи можна самому в собі його відкрити? – зацікавилася дівчина.
- Звісно ж, можна, але треба багато зусиль і витримки, бо ж відкривачу треба самому собі гатити точнісінько поміж переніссям, робити боляче, терпіти і не кидати цього лупання в скелю розуму, щоб пробити тунелю до над-свідомості.
- Навіщо?
- Отож бо й воно ж бо, мало хто взагалі має в просторі власного розуму відповідь на запитання «навіщо?» все це і що буде після. Тому всі зупиняються на «ку-ку»!
- Бо так легше і зрозуміліше?
- Можливо і легше, але не надовго. З приводу зрозумілості, це також сумнівне твердження, бо якщо розум кинути напризволяще і не користатися ним так, як належне, він почне втрачати своє призначення. Отже, і той, хто мав розум, почне втрачати його, аж поки не втратить зовсім.
- Ой, я знаю: що стається, коли розум йде геть з людини!
- Авжеж знаєш! До речі, а чи ти знаєш: куди йде розум, коли господар його втрачає?
- Ні, куди ж?
- Туди! – Індиго-Зозуля-Шуліка підняла дзьоба вверх і показала на склепіння небосхилу.

А небо саме в цю мить почало змінювати колір з темно-синього на яскраво-фіолетовий, а потім, наче Північне Сяйво, яке дівчина колись дивилася під час подорожі до Ісландії, все небо замиготіло всіма кольорами веселки і стало рухливо-дивовижним… Ана замріяно дивилася вверх і не могла відвести погляду від цього дивовижного дійства.
- А що Там? – захоплено спитала мандрівниця.
- Там – Кінець і Початок Всього. – пафосно відповів птах, а потім додав, - Точніше, кінець твоєї подорожі і початок нової. Як завжди у житті розумної істоти.
- А як Туди дістатися?
- А здогадайся! – потягнув інтригу Індиго-Зозуля-Шуліка.
- Треба мати крила, як в тебе? – перша спроба відповіді була такою.
- А вони в тебе є? Отож. Холодно. Друга спроба. – як вчитель на іспиті рахувала птаха.
- Треба попросити тебе, щоб ти дав мені крила?
- Попросити ти можеш, але я можу тобі дати тільки яйця, а крила, вибач, мені потрібні, а тобі ні до чого. Зовсім прохолодно. Ку-ку! Підказка! Третє око.
- Треба скористатися розумом? – відповіла учениця.
- Тепліше, а як? – підбадьорив Ану синій вчитель.
- Уявити, що я вже Там, посеред Фіолетових небес? І телепортуватися туди силою розуму?
- Сідай, п*ять! Точніше, концентруй свій розум і уяви, не вагаючись ані миті! – поблажливо, як гуру, який нарешті побачив успіхи власного учня, відповів Індиго-Зозуля-Шуліка. – Уяви собі, що ти вже Там – в тому бузковому сяйві, яке ти бачиш звідси, і все станеться! Ку-ку!

І дівчина, зосередивши всі свої розумові здібності і наміри на одному бажанні: «Я вже Там – у Фіолетовому Сяйві», тільки встигла відчути: один кліп очима – вона біля Кобальтового Дерева, на гілці якого сидить Індиго-Зозуля-Шуліка, інший кліп очима – і вона вже на Фіолетових Небесах.