Мiй заповiт

Крає вже думка смерть зустріти
І в світ солодкий та розкутий,
На тихих вод берег забутий
Тінню веселки відлетіти.
Пробач навіки, муз чарівність,
Фонтан легких думок моїх,
Наблизьтесь тож, друзі мої,
Підкресліть дружбу та прихильність!
Співак наважився померти.
Отже вечірньою порою
Чи можна дерн в саду задерти,
Білою вкрити пеленою?
На темний берег, де наш брід,
Де бЕсіди ми вЕли наші,
Можна вчинити довгий хід,
Нести наповнені вщент чаші?
Кличте на цей останній пир
Пруткої Семелеї сина,
Ерота, друга наших лір,
Богів та смертного русина.
Та хай веселість поспішить
З душі розвіє стале тухле
І нас від серця розсмішить
За повним вщент пінистим кухлем.
Грайливим натовпом нехай
Злетять рідненькі наші музи;
Їм перший кубок ллєм по край,
Бо їхні нам священні узи!
І до ранкової Аврори,
До променистого сонета
Не полишИть рука поета
Фіали братської затори.
В останнє я свою цівницю,
Солодких мрій, натхнень скарбницю
Притисну палко до грудей,
В останнє я розчуло й ніжно
У колі друзів і людей.
Коли на грудях напівсніжно,
Згадаю спів тендітних фей!

Тоді, як схід озолотиться
У млі денниці й небеса
Осяють, друзі, навкруги все,
Ранкова заблищить роса,
Подайте грон Анакреона,
Він був учителем моїм,
І я шляхом зійду одним
На сумний берег Ахерона.
Пробачте, любі мої друзі,
Подайте руку на світанку
І дайте, дайте обіцянку,
Коли покину вас навік,
Втілить в життя мій заповіт.
Прийди, співуне дорогий,
Ти славив Вакха і Темиру,
Тобі дарую спам і ліру,
Хай музи шлють тобі боги!
Ти не забудеш співи наші,
О Пущин, вітряний мудрець!
Прийми з моєї, друже, чаші
Зів’ялий миртовий вінець!
Друзі! Вам серце залишаю
І сяйних днів щоденник мій,
Не залишаю й лах ниттю,
Натомість лишу решту мрій,
Вірші дарую забуттю.
Останній подих, друзі, їй…

На тихе свято поховання
Я вас повинен запросити,
Веселий дух, друг виряджання,
Квитки вам візьметься носити…
Зійдіться жвавою рікою,
Вінки в руках, рука з рукою.
Хай на могилі, де співець
Зникне у хащах Гелікону,
Напише справний ваш різець:
«Тут опочив юнак-мудрець,
Прибічник бога Аполлону».