Трiкстерiана 9 частина

Психоделічно-терапевтично-трансформаційна казка в 15 частинах
Автор - Бруна
Написана з квітня по липень 2023 року.
У 2024 році автор зробила аудіо-відео-версію з яскравим музичним супровідом і спец-ефектами.
Відео 7-10 частини тут:
https://www.youtube.com/watch?v=cYLljU5d3s0

ЧАСТИНА ДЕВ*ЯТА

СЯЙВО-САД ТА КОРОЛЕВА ЦИТРИНА

З усіх боків Ану оточили жовтогарячі круглі кущі, на яких росло лимонного кольору листя, серед якого ховалися колобки – жовтинки-мандаринки. Мандрівниці зненацька так захотілося спробувати на смак жовтий плід, що вона зупинилася і, простягаючи руку до найближчої екзотичної ягідки, заспівала:
- Жовтий колір – сонця сяйво!
Вам співатиму осанну,
Жовті кущики з плодами,
Ви такі смачно-яскраві,
Подаруйте свою ласку,
Дайте спробувати казку.
Сподіваюся, на смак
Сонця колір, наче злак
Солоденький. Довгі мандри
Мене виснажили, дайте
Мандаринку – сяйво-плід,
Мої сили підживіть!

Жовті кущі із жовтинками-мандаринками розкотилися щасливим сміхом і почали жбурляти свої плоди прямо до рук співачки. Дівчина скуштувала один, і стала такою осяйною, якою не була жодного разу у своєму житті.
- Мандрівниця, ти збагнула
Сяйво-щастя! Бо сяйнула
В тобі думка: чом би й ні
Треба спробувати плід
Жовтий, хоч він міг би бути
Сповнений гірко-отрути,
Чи не так? Але ж ти, Ано,
Бачиш світло, а не рани,
Ті, що може спричинити
Промінь сонця. То ж відкрити
Вмієш сенси. Йди сміливо
Уперед завжди, щаслива
Доля буде смакувати
Кожен день тобі: шукати
Можеш все і все знайдеш!
Жовтому немає меж
У тобі – він розчинився,
Сяйвом справжнім засвітився!

Якась невідома ейфорія охопила все єство, і захотілося, щоб ця мить зупинилася і ніколи не йшла геть! І тут на галявині серед лимоново-мандаринових кущів прямо перед Аною замерехтіло золотаве марево, яке почало виокремлюватися у контури людської подоби.

Поруч з мандрівницею опинилася велична і невловимо вродлива жінка. Була вона невелика на зріст, вся у золотаво-мерехтливому сяйві, із крилами, як у дивовижно-магічного метелика. Її обличчя постійно змінювалося, наче мереживне сяйво сонячних промінчиків на поверхні дивного озера: Ані ввижалися жіночі образи з усіх бачених нею раніше полотен відомих художників та скульптур, створених майстрами, що втілювали жіночу красу. Дивовижна жінка увібрала в себе всі найкрасивіші і найжіночніші подоби, які людство завдяки своїм найгеніальнішим, кращим з кращих, митцям закарбувало у творчих осяяннях і всотало у власну культурну спадщину. Жінка, мінлива і водночас неперевершено велична, являла перед приголомшеною спостерігачкою давньогрецьку Афродіту і римську Венеру, індуїстських богинь – дружин Тримурті – мудру покровительку знань Сарасваті, тендітну володарку багатств і слави Лакшмі, стихійно сильну і велично щедру мати світу – Аді-Шакті-Парваті. До цього пантеону із різних релігій і вірувань, які дівчина вивчала в університеті під час культурологічних і теологічних лекцій, додалися ліки Мадонн, яких малювали Леонардо і Рафаель, і взагалі – всіх красунь всіх віків і народів, яких довелося колись побачити в храмах на фресках та в залах художніх галерей на картинах, а ще й всіх тих, які дівчина ніколи навіть й не бачила.

Ана захоплено дивилася на жінку, а та з прихильністю і лагідністю дивилася на неї. Погляд казкової красуні заворожував магічним сяючим випромінюванням. А потім жінка заговорила-заспівала якоїсь неймовірно чарівної пісні, звертаючись до дівчини:
- Вітаю тебе, сонечко,
В садочку сяйва, донечко!
Нарешті ти дісталася
До мене! Радість сталася.
Я – мати твоя істинна,
Цитрина – то моє ім*я.
Мій сад тебе вітає,
Натхненно прославляє.
Часу немає тут,
Років, годин, секунд –
Всіх надихає свято.
Летіть до мене радо
Ви, сяйво-сонце-ельфи,
Сріблясті диво-феї,
Скоріше донечку мою
Вітайте! Я за неї п*ю
Нектар божественної долі.
Зустріньмо Ану тут достойно.

В руках королеви Цитрини нізвідки з*явилося два прозорих келиха із сяючою рідиною, один з яких вона простягнула Ані. Сяйво-нектар виблискував дивовижно і таємничо, але не встигнувши зробити перший ковток, зненацька перед очима здивованої мандрівниці звідкілясь з*явилися і закружляли у дивовижному хороводі маленькі істоти.

Вони були дуже схожі на свою володарку – такі ж напрочуд красиві із золотавими і сріблястими крильцями за спинами. Хтось тримаючи в руках музичні інструменти: лютні та флейти, цимбали та скрипки, почав награвати дивовижно приємну музику, яка народжувала насолоду і гармонію. Хтось, піднімаючи вверх у жесті вітання келихи із нектаром і п’ючи за здоров*я доньки їхньої господині, почав співати напрочуд мелодійними голосами осанну. Коли всі піддані зібралися, Цитрина проголосила:
- Коронуймо Ану щиро,
Всі заграйте сяйво-ліри,
Цитри підхопіть мотив,
Заспіваймо диво-спів
На честь нашої принцеси.
Ана – вічність сяйво-п*єси
Ти пізнаєш! Коронуймо
Мою донечку! Вшануймо!

І одразу до дівчини підлетіли кілька фей та поклали їй на голову сяйво-корону, а Цитрина продовжила:
- Розпочнемо вічний бал
На честь Ани! Пий нектар
Моя доня, і повір:
Відтепер жахливий вир
Спогадів, що неприємні,
Зникне, наче дим химерний.
І ніколи більше горя
Ти не знатимеш. Довкола
Буде тільки вічний світ
Сяйва… Смуток відлетить
Назавжди… Тепер пізнаєш
Сутність ейфорії сяйва… 

Ана спантеличена таким перебігом подій, не могла навіть нічого заперечити. Захоплена у полон феєричних відчуттів, вона мовчала, а потім пила сяйво-нектар разом з усіма. Легкість опанувала все її єство: ноги відірвалися від поверхні, дівчина відчула, що в неї тепер є власні крила, і вся вона – прозора і сяюча. І Ана пірнула догори – сміючись і радіючи новим відчуттям і можливостям, які вона сприйняла, як належне. Немов вона завжди знала, що вміє літати і це так природно – мати крила і пірнати. Разом з ельфами та феями у сяючому просторі, легкокрила дівчина кружляла у світлому повітрі серед золотого саду королеви Цитрини, тепер точно впевнена: вона вдома, це її справжня мати, вона - її донька. І так завжди було, є і буде. Вічно і велично. Істина.

…Мандрівниця забула про минуле, не маючи навіть бажання опиратися тому дійству, в яке вона поринула з головою. Тут і зараз для Ани справдилися всі мрії: зупинись миттєвість – ти чудова! І звідусіль лунав мелодійний і прозоро-чутливий спів ельфів та фей:
- Ано, Ано,
наша панно!
Прийми дари
натхнення гри.
Дарує втіху
і радість сміху
Наш сяйво-сад!
Немає вад
Ні в кого тут.
Життя маршрут -
По колу сяйва.
Осанна, Ано,
Тобі співаймо,
І прославляймо!
На вічнім троні,
Цитрини доня!
Ти – щастя панно,
Ти - Сяйво-Ана!

Ана кружляла у цитриново-магічному колі невимовного і невловимого ніде й ніколи, окрім тут і зараз, щастя, яке було perpetum mobile Сяйво-сада королеви Цитрини. Дивертисмент чудових танців змінювався сольними виступами окремих виконавців, які присвячували свої найкращі твори донці їхньої королеви. Потім всі разом співали на честь Ани хорові кантати і ораторії - і нічого кращого Ана ніколи не чула раніше. Вона також брала участь в концертах і отримувала овації та компліменти. І все це було справжнім, щирим, радісним і щасливим. Втоми тут не існувало, отже відпочинку не потребувало ані тіло, ані душа, бо кожен новий ковток сяйво-нектару заряджав новими силами, які втілювалися у натхнення творення більш досконалої музики, танців, існування у мистецькому дружньому колі серед собі подібних.

Для Ани час перестав існувати. Може тому, що тут його ніколи й не було зовсім, бо Сяйво-сад королеви Цитрини мав таку особливість – тривати вічно, обертаючись навколо чистого і непереборного щастя в середині себе. І так сталося… І так відбувалося вічність… І у дивовижно казковому танці і вирі сяйво-співів, Ана жодного разу не згадала про свою подорож і про все, що було, про все, що буде…

А Цитрина, щоб розважити доньку, вигадала нову забавку:
- Давайте загадувати загадки нашій Ані! Хто загадає найкращу, той стане кавалером моєї доньки на урочистому балу Вічного Щастя, який станеться одразу, як тільки ми награємося в цю гру.
І одразу ж ельфи та феї – нові друзі і подруги Ани – почали змагатися у загадуванні цікавих загадок. Першою виступила фея із сяйво-квіткою і запитала:
- Якою мовою розмовляють мовчки?
Ана, майже не затримуючись із відповіддю, приклала вертикально пальця до рота і прикрила очі, а потім усміхаючись вимовила:
- Мовою жестів.
І всі заплескали в долоні в екстазі. Потім виступив ельф із шаховою дошкою в руках і також загадав свою загадку.
- Сім сестер живуть разом і кожна займається своєю справою. Перша сестра читає книгу, друга готує їжу, третя грає в шахи, четверта розгадує кросворд, п*ята пере одяг, шоста опікується квітами в саду. А чим займається сьома сестра?
Ана замислилася, а потім відповіла:
- Ну, звісно ж, третя сестра могла б грати і сама із собою в шахи, але ж якщо їх семеро, отже вона грає в шахи зі своєю сьомою сестрою.
Всі зааплодували розумниці, радісно підбадьорюючи одне одного для нових загадок.
Третя фея вилетіла уперед і загадала таку загадку:
- До річки підходять дві людини, але на березі знаходиться човен, який може витримати тільки вагу однієї людини. Втім, обидва дістаються на протилежний берег? Як їм це вдалося?
- Будь-яка річка має два протилежні береги, чи не так? І човен знаходиться на одній стороні, отже, люди підійшли до берега з різних боків, а потім один сів і переплив річку на той бік, а інший сів у той самий човен і переплив на протилежний. Елементарно.
Виважено пояснила свою відповідь Ана, і всі знову радісно заспівали їй осанну.

І ось перед Аною постав ельф із райдужними крилами за спиною і звернувся до неї зі своєю загадкою.
- Диво-Ано, наша принцесо.
Розкажу тобі сюжет для п*єси,
Ти ж, послухай і вгадай:
Яким буде тут фінал?
Жила-була дівчинка, звали її Мірроу.
Була вона відкрита світу – жвава і щира.
Все, за щоб не бралася, найкраще виходило,
Все, на що дивилася, в ній себе знаходило.
Мірроу віддзеркалила багато чого,
Але не пізнала тільки одного:
Хто ж вона насправді, яка ж її суть?
І одного разу на її маршрут,
Став, як пропозиція, хтось, незнамо хто?
Він зустрівся-трапився, як фішка в лото
Впав на дошку досвіду, заволодів грою,
І примусив Мірроу зіткнутись із собою.
Перевернув дригом догори все, що було сталим.
Хто ж такий – незнамо хто? Як же його звати?

І коли ельф закінчив співати свою загадку, Ану, немов би пришибло холодним потом, і вона одразу згадала: і себе, і свою зустріч із Трікстером, і його зникнення, і райдужні окуляри, і своє дивовижне перенесення туди, не знаю куди, в якому вона зустрілася із Цікавезником-Роком та Змією Коловраткою, свою подорож разом із Чарівним Клубочком через сіру пустелю, і перепону у вигляді Чорної Гори. Вона пригадала Фіфу Ундіну і веселий концерт, своє плавання Білою Рікою і Морем, як вона потонула і Делфі врятував її, доставивши на берег Кольорового Лісу, і свою подорож крізь червоні, помаранчеві та жовті хащі, аж поки їй не зустрілася Королева Цитрина, завдяки якій її мандри припинилися у цьому чарівному саду, де часу немає, а є тільки щаслива миттєвість.
І як тільки в голові у дівчини, наче у стрічці кінофільму, промайнуло все це, вона згадала мету своєї подорожі і мимоволі прошепотіла:
- Трікстер…
Вона глянула в очі ельфу, який загадав цю загадку, і в голові пролунав шепіт:
- Зніми корону, Ано, зніми корону…
Дівчина підняла руки і зняла сяйво-корону, яка наостанок сяйнула і щезла – розтанула в її руках…
- Ах! – тільки і почула Ана голос Королеви Цитрини, і наче відлунням цей видих-вирок розірвав сяйво-простір навколо дівчини.

А потім сяйво заблищало, замерехтіло, закрутилося стрімко, закружляло Ану у своєму непередбачуваному вирі. Зненацька потужний вибух розірвав вуха: дівчина на мить втратила зір і слух, і тільки відчула, що стрімко падає вниз у самісінькій тиші… Коли до неї повернулися всі відчуття, то вона зрозуміла, що лежить на галявині серед соковито зеленого простору…