Двi душi

На небі, ще не родившись,
З тобою ми домовлялись
- Знайду тебе, чуєш, люба?
- А як я про це дізнаюсь?

- Можливо по шуму моря.
Чи може коли сходять зорі.
А може, зірок мерехтіння...
За піснею пташки в просторі.
 За звуком невидимих кроків,
 За довгим мовчанням...
А може...
 За піснею у мажорі
Коли виникає питання...

 - А що, якщо вийде помилка?
 А що, коли я не впізнаю?
 А може зла посмішка  спалить
Мене і я попелом стану?

 - Я попіл візьму у долоні
Й довго молитися буду.
Тебе, задихнувшись в полоні,
Ніколи таку не забуду.
І вогняним птахом воскреснеш,
Ввірвешся у простір ти жваво,
Відродишся дивно і стримко
І небо зустріне ласкаво.

Коли відродившись, впізнаєш...
Над нами завжди буде небо....
Знайдеш ти усе, що шукаєш.
Тобі хвилюватись не треба.

 Безглуздо не вірити в крила.
Коли уві сні ти літаєш.
А може ти маєш вітрила?
Сама ти собі вибираєш.

...Та шепіт захмарний тихіше...
Стає, наче десь розчинився...
- "Прощай, я тебе відпускаю..." -
 - Ти знайдеш мене...?
Я чекаю.Коли тільки?" - тихо питає.

...Та відповідь зовсім не чути.
А може її й немає...

***

На небе ещё не родившись,
Мы тихо друг другу шептали:
— Я буду искать тебя, слышишь?
Но как я тебя узнаю?
— Быть может, по шуму моря.
А может, по звёзд мерцанью…
По песням ветров на просторе.
По звуку шагов, по молчанью…

— А что, если выйдет ошибка?
А что, если вдруг я ослепну…
И чья-то чужая улыбка
сожжет меня, стану пеплом?
— Я пепел возьму в ладони
и буду долго молиться…
А ты, задохнувшись от боли,
воскреснешь огненной птицей.

И в небо ворвёшься. Знаешь,
Над нами всегда будет небо.
Когда ты во сне летаешь,
Не верить в крылья нелепо.
Заоблачный шепот всё тише:
— Прощай, я тебя отпускаю.
— Отыщешь меня? Отыщешь.
— Узнаю тебя? Узнаю…

Евгений Бруштейн