Богдан Лепкий 1872-1941 Вот сижу один я...

Вот сижу один я над рекою,
С думами своими и с тоскою.

Вечереет, за горами гаснет,
Как костёр небесный, солнце ясное.

От лесов холодный ветер веет,
Камыши гнёт и цветки лилеи.

Меж горами, над селом в долине
Облачка повисли серо-синие.

Дым из дымоходов к небу вьётся –
Образ меркнет, всё как будто снится.

Лишь река без устали играет,
Что-то плачет в ней,  шумит, вздыхает.

Эй, река! С тобою близнецы мы:
В тебе волны бродят, во мне – думы.

Тебя берег взял в свои оковы,
А меня – житьё моё суровое.

В нас с тобой и бездны есть,  и броды,
Оба мы вдруг сделались негодны.

Лишь идём сквозь горы и сквозь боры
В чёрное неведомое море.

Одинокий сиджу над рікою,
Одинокий з думками, з журбою.

Вечоріє, за горами гасне,
Як небесна ватра, сонце ясне.

Від лісів холодний вітер віє,
Шуварі гне і квітки леліє.

Над селом, між горами, в долині
Висять хмари легкі сіро-сині.

З коминів до неба дим снується –
Образ меркне, дійсність наче сниться.

Лиш ріка заєдно грає, грає,
Щось в ній буриться, плаче, зітхає.

Гей, ріко! Однакі наші шуми:
В тобі хвилі грають, в мені – думи.

Берег взяв тебе в свої окови,
А мене – життя важкі умови.

В нас обох і броди, і безодні,
І обоє стали ми негодні.

Лиш ідемо крізь гори і бори
У невідоме нам чорне море.