Э. Багрицкий. Происхождение. Рус. Бел

Я не запомнил — на каком ночлеге
Пробрал меня грядущей жизни зуд.
Качнулся мир.
Звезда споткнулась в беге
И заплескалась в голубом тазу.
Я к ней тянулся... Но, сквозь пальцы рея,
Она рванулась — краснобокий язь.
Над колыбелью ржавые евреи
Косых бород скрестили лезвия.
И все навыворот.
Все как не надо.
Стучал сазан в оконное стекло,
Конь щебетал, в ладони ястреб падал,
Плясало дерево.
И детство шло.
Его опресноками иссушали.
Его свечой пытались обмануть.
К нему в упор придвинули скрижали —
Врата, которые не распахнуть.
Еврейские павлины на обивке,
Еврейские скисающие сливки,
Костыль отца и матери чепец —
Все бормотало мне:
— Подлец! Подлец!—
И только ночью, только на подушке
Мой мир не рассекала борода,
И медленно, как медные полушки,
Из крана в кухне падала вода.
Сворачивалась. Набегала тучей.
Струистое точила лезвие...
— Ну как, скажи, поверит в мир текучий
Еврейское неверие мое?
Меня учили: крыша — это крыша.
Груб табурет. Убит подошвой пол,
Ты должен видеть, понимать и слышать,
На мир облокотиться, как на стол.
А древоточца часовая точность
Уже долбит подпорок бытие.
...Ну как, скажи, поверит в эту прочность
Еврейское неверие мое?
Любовь?
Но съеденные вшами косы,
Ключица, выпирающая косо,
Прыщи, обмазанный селедкой рот
Да шеи лошадиный поворот.
Родители?
Но, в сумраке старея,
Горбаты, узловаты и дики,
В меня кидают ржавые евреи
Обросшие щетиной кулаки.
Дверь! Настежь дверь!
Качается снаружи
Обглоданная звездами листва,
Дымится месяц посредине лужи,
Грач вопиет, не помнящий родства.
И вся любовь,
Бегущая навстречу,
И все кликушество
Моих отцов,
И все светила,
Строящие вечер,
И все деревья,
Рвущие лицо,—
Все это встало поперек дороги,
Больными бронхами свистя в груди:
— Отверженный!
Возьми свой скарб убогий,
Проклятье и презренье!
Уходи!—
Я покидаю старую кровать:
— Уйти?
Уйду!
Тем лучше!
Наплевать!
 
***
 
ПАХОДЖАННЕ

Я не запомніў — на якім начлегу
Праняў мяне будучага жыцця зуд.
Кіўнуўся свет.
Зорка спатыкнулася ў бегу
І забоўталася ў блакітным тазе.
Я да яе цягнуўся... Але, скрозь пальцы рэя,
Яна рванулася — краснабокі язь.
Над зыбкай іржавыя габрэі
Касых барод скрыжавалі лёзы.
І ўсё навыварат.
Усё як не трэба.
Стукаў сазан у шыбу,
Конь ціўкаў, у далоні каршак валіўся,
Скакала дрэва.
І дзяцінства ішло.
Яго праснакамі ўсушвалі.
Яго свечкай спрабавалі ашукаць.
Да яго ва ўпор прысунулі скрыжалі —
Брама, якія не расчыніць.
Габрэйскія паўліны на абіўцы,
Габрэйскія якія скісаюць сліўкі,
Мыліца бацькі і мацюкай каптур —
Усё мармытала мне:
— Падла! Падла!—
І толькі ўначы, толькі на падушцы
Мой свет не рассякала барада,
І павольна, як медныя паўгрошы,
З крана ў кухні валілася вада.
Згортвалася. Набягала хмарай.
Бруістае тачылы лязо...
— Ну як, скажы, паверыць у свет цякучы
Габрэйская нявера маё?
Мяне вучылі: дах — гэта дах.
Грубіянскі зэдлік. Забіты падэшвай крысся,
Ты павінен бачыць, разумець і чуць,
На свет абаперціся, як на стол.
А шашаля гадзіннікавая дакладнасць
Ужо дзяўбе падпорак быццё.
...Ну як, скажы, паверыць у гэту трываласць
Габрэйская нявера мая?
Каханне?
Але з'едзеныя вашамі косы,
Ключыца, якая вытыркае наперакос,
Вугры, абшмараваны селядцом рот
Ды шыі конскі заваротак.
Бацькі?
Але, у змроку старэючы,
Гарбатыя, каравыя і дзікі,
У мяне кідаюць іржавыя габрэі
Аброслыя шчаціннем кулакі.
Дзверы! Насцеж дзверы!
Пампуецца знадворку
Абгрызеная зоркамі лістота,
Дыміцца месяц пасярэдзіне лужыны,
Грак лямантуе, не які памятае сваяцтва.
І ўсё каханне,
Якая бяжыць насустрач,
І ўсё клікунства
Маіх бацькоў,
І ўсе свяцілы,
Што будуюць вечар,
І ўсе дрэвы,
Ірвалыя твар,—
Усё гэта ўстала папярок дарогі,
Хворымі бронхамі свішчучы ў грудзі:
— Адхілены!
Вазьмі свае пажыткі ўбогі,
Праклён і знявага
Сыходзь!—
Я пакідаю стары ложак:
— Сысці?
Сыду!
Тым лепш!
Напляваць!

    Перевёл Максим Троянович


Рецензии

Завершается прием произведений на конкурс «Георгиевская лента» за 2021-2025 год. Рукописи принимаются до 24 февраля, итоги будут подведены ко Дню Великой Победы, объявление победителей состоится 7 мая в ЦДЛ. Информация о конкурсе – на сайте georglenta.ru Представить произведения на конкурс →